Я був дуже радий, що пан де Шарлюс заступає часто княгиню Щербатову, бо ми з нею розсварилися з причини благенької і водночас поважної. Якось, їдучи приміським потягом, я запопадливо прислужувався, як завжди, княгині Щербатовій, аж це до вагона ввійшла маркіза де Вільпарізіс. Вона приїхала погостювати до принцеси Люксембурзької, але я, скутий щоденною потребою зустрічатися з Альбертиною, ні разу не відгукнувся на постійні заклики маркізи та її королівської гідности господині. Я відчув докори сумління, побачивши приятельку моєї бабусі, і лише з простого обов’язку (не покидаючи княгині Щербатової) довгенько розмовляв з нею. Мені було невгадно, що маркіза де Вільпарізіс добре знає мою сусідку, але уникає з нею балакати. На дальшій станції маркіза де Вільпарізіс вийшла з вагона, і я потім дорікав собі, що не допоміг їй зійти по приступках; я вернувся на своє місце біля княгині. Аж це — нерідкий випадок перевороту в думках і почуттях людей, у яких хистке становище, в яких страх, як би їх не переминали на зубах, як би ними не гордували, — перед моїми очима сталася разюча відміна. Поглинута читанням «Ревю де Де Монд», княгиня Щербатова відповідала на мої розпити крізь зуби і, зрештою, освідчила, що через мене в неї розгулялася мігрень. Мені було невтямки, в чому мій злочин. Коли я прощався з княгинею, звичний усміх не роз’яснював її обличчя, вона ледь кивнула мені, не подала навіть руки і відтоді не озвалася до мене жодним словом. Але, мабуть, вона сказала щось про мене — що саме, не знаю — Вердюренам, бо як я питав у них, чим я можу прислужитися княгині Щербатовій, вони хором вигукували: «Ні, ні, ні! В жодному разі! Вона не любить, щоб їй робили якісь послуги!» Вони не завзялися нас із княгинею порізнити, просто вона натуркала їм, що їй байдуже до упадання, що її душа далека від світської марноти. Треба було, знаючи владущого нині державного мужа, відомого своєю незламністю, непримиренністю, неприступністю, бачити його в неласці, як він несміливо й запобігливо всміхався на всі зуби якомусь журналістові, який його майже не помічав; або треба було бачити величну поставу Коттара (про якого нові його хворі казали, що це скеля); треба було знати, які любовні досади княгині Щербатової і який крах її снобізму виплекали її форс і відомий усім анти-снобізм, аби збагнути один уселюдський закон — звичайно, з винятками, — що люди загартовані — це люди кволі, колись зацьковані, і що тільки сильні духом, байдужі до того, гладять їх по голівці чи не гладять, добрі та ласкаві, хоча в обивательських очах вони недолугі.