Іноді на наступній після Сен-Мартена-Дубового станції до потяга сідали парубки. Пан де Шарлюс не міг утриматися, щоб не глянути на них, та що він лише зиркав, та ще й нишком, то в його позирках нібито таїлося щось незвичайне, чого насправді не було; виникало таке враження, ніби барон їх знає, він виявляв це, хай і складаючи мимовільну жертву, перш ніж обернутися обличчям до нас: так діти, яким через зваду між батьками заборонено вітатися між собою, при зустрічі не можуть не звести голови, хоча знають, що по них погуляє лінійка наглядача.
Коли пан де Шарлюс, порівнюючи «Сум Оліміпіо» з «Розкошами та злиднями», втулив грецьке слово, Скі, Брішо й Коттар перезирнулися з усміхом, усміхом не стільки іронічним, скільки пройнятим утіхою, — так утішалися б люди, зумівши за обіднім столом змусити Дрейфуса розповісти про свій процес або цісарівну про своє царювання. Вони сподівалися ще потягнути барона за язика, але ми вже під'їздили до Донсьєра, а в Донсьєрі до нас підсів Морель. При ньому пан де Шарлюс шанувався, і, коли Скі забалакав із ним про любов Карлоса Еррери до Люсьєна де Рюбампре, барон прибрав незадоволеної, таємничої і, зрештою (як побачив, що його не слухають), суворої та осудливої міни, як батько, коли при його доньці заводять масні речі. Скі ніяк не вгавав, тоді пан де Шарлюс вибалушив очі, підніс голос і, показуючи на Альбертину, хоча та за балачкою з пані Коттар і княгинею Щербатовою нас навряд щоб чула, значуще промовив то-ном людини, налаштованої провчити невихованого шмаркача: «Гадаю, нам пора побалакати про щось цікавіше для молодої панянки». Але я добре зрозумів, що для нього молодою панянкою була не Альбертина, а Морель; згодом, коли він навпростець попросив не провадити таких розмов при Морелеві, я переконався, що не помилився. «Знаєте, — сказав він мені, згадавши про скрипаля, — Морель зовсім не те, що ви про нього думаєте, — це хлопчина дуже порядний, стриманий, з принципами». За цими словами відчувалося, що пан де Шарлюс вважає збочення за таку саму грізну небезпеку для молодиків, як проституцію для жінок, і що, кажучи про Мореля, він уживає вислову «з принципами», як ужив би його, відгукуючись про молоду швалю. Аби змінити розмову, Брішо спитав мене, чи довго я наміряюся залишатися в Енкарвілі. Даремно я йому втокмачував, що мешкаю не в Енкарвілі, а в Бальбеку, він щоразу плутав, бо для нього і Ен-карвіль, і Бальбек були міста приморські. Люди нерідко мають на думці одне, а називають зовсім інше. Дама з Сен-Жерменського передмістя, цікавлячись дукинею Ґермантською, завжди питала мене, чи давно я бачив Зінаїду або Зінаїду-Оріану, чим викликала в мене подив. Очевидно, дукиня Ґермантська мала родичку Оріану, і, щоб не плутати їх, дукиню називали Оріана-Зінаїда. Може, колись вокзал був лише в Енкарвілі, а звідти їхали кіньми до Бальбека. «Про що це ви гомоніли?» — спитала Альбертина, вражена урочистим і батьківським тоном, якого прибрав пан де Шарлюс. «Про Бальзака, — похопився відповісти барон, — ви сьогодні в туалеті принцеси де Кадіньян, не в тім, у якому вона була на обіді, а в іншому». Ця подібність пояснювалась тим, що, обираючи для Альбертини наряди, я зважав на прищеплений їй Ельстіром смак, а Ельстір дуже цінував скромність, мало не британську, злагоджену французькою м’якістю й ніжністю. Метр здебільшого волів сукні, витримані в гармонійно поєднаних сірих тонах, як у Діани де Кадіньян. Тільки пан де Шарлюс умів належно поцінувати Альбертинині туалети; його зорові одразу відкривалося те, що було в них цінного, рідкісного; він ніколи не сплутав би назви краму і завжди впізнавав кравця. Він тільки волів для жіночих нарядів більше яскравости й мальовничосте, ніж допускав Ельстір. Ось чому цього вечора Альбертина глипнула на мене чи то весело, чи то стурбовано, морщачи свого рожевого, як у кицьки, носика. Альбертина здавалася сірою — в жакетці сірого шевйоту, глухо защібнутому поверх сукні з сірого крепдешину. Подавши мені знак допомогти їй скинути і знову надіти жакетку, бо її збірчасті рукави треба було чи то розправити, чи то збити, вона скинула її, а що її рукави були з дуже м’якої рожевої, блідо-небесної, зеленкавої, перлової шотландки, то на мить здалося, ніби в сірому небі сяйнула веселка. «Ох! — захоплено скрикнув пан де Шарлюс. — Ось вам промінь, розкладений призмою на спектр! Віншую, віншую!» — «Це я ось кому завдячую», — промовила гречно Альбертина, показуючи на мене, бо любила хвалитися моїми дарунками. «Тільки жінки, які не вміють одягатися, бояться яскравих барв, — провадив пан де Шарлюс. — Можна носити крикливу сукню і не бути вульгарною і, навпаки, носити сукню м’яких тонів, а все ж вирізнятися. Зрештою, ви не маєте такої причини вдавати з себе розчаровану, як принцеса де Кадільян,, чия сіра сукня мала справити на д’Артеза враження, ніби вона втратила смак до життя». Альбертина, зацікавлена німою мовою суконь, почала розпитувати пана де Шарлюса про принцесу де Кадільян. «О, це прегарна новела, — мрійливо промовив барон. — Я знаю садочок, де Діана де Кадільян гуляла з паном д’Еспаром, — це сад однієї з моїх кузин». — «Сад кузини може становити для нашого зацного барона не менший інтерес, ніж його власна генеалогія, — буркнув Брішо Коттарові. — Але чи обходить це нас? Ми не маємо привілею гуляти в тім садку його кузини, ми з нею не знайомі і не маємо титулів». Бо Брішо не здогадувався, що можна цікавитися сукнею чи садком як художнім витвором і що пан де Шарлюс бачив оце перед собою достоту такі самі, як у Бальзака, алеї принцеси де Кадільян. «Таж ви її знаєте, — маючи на увазі кузину і бажаючи підхлібити мені, звернувся до мене пан де Шарлюс як до того, хто коли не з клан-чика, то принаймні з того самого кола, що й він, барон, чи принаймні вхожий туди. — У кожному разі ви, мабуть, бачили її у маркізи де Вільпарізіс». — «У маркізи де Вільпарізіс, якій належить замок у Букре?» — спитав Брішо, нашорошившись. «Так, а хіба ви з нею знайомі?» — сухо спитав пан де Шарлюс. «Ні, — відповів Брішо, — але наш колега Норпуа літникує в Бокре. Я іноді писав йому туди». Думаючи, що це буде цікаво Морелеві, я сказав йому, що Норпуа — приятель мого батька. Але Морель нічим не показав, що почув мене, бо вважав моїх батьків за людей незначних і не вартих і нігтя мого діда, в якого його батько ка-мердинерував і який, на відміну від своїх родичів, хоч і любив «струнчити» свою челядь, але залишив у неї по собі вдячну пам’ять. «Кажуть, маркіза де Вільпарізіс — незвичайна жінка, але я знаю про неї лише з відгуків, бо сам я і мої колеги ні разу її не бачили. Норпуа, попри всю свою світську люб’язність і уважність в Інституті, не рекомендував маркізі жодного з нас. Я знаю, що вона приймала лише нашого друга Тюро-Данжена, але їх єднали давні родинні узи, і ще — Ґастона Буасьє, з яким вона захотіла познайомитися, неабияк зацікавившись його роботою. Він якось обідав у неї і повернувся зачарований. Але пані Буасьє запрошення не дістала». Почувши ці імена, Морель розчулено всміхнувся. «О, Тюро-Данжен! — сказав він мені, вдаючи загострену увагу, як оце вдавав байдужість при згадці про маркіза де Норпуа та про мого батька. — Тюро-Данжен і ваш дід були нероз-лий-вода. Коли якась дама бажала сидіти в центрі на врочистому засіданні з нагоди вшанування нового академіка, ваш дід казав: «Я напишу Тюро-Данженові». І, звичайно, місце одразу знаходиться: самі розумієте, Тюро-Данжен не зважився б відмовити вашому дідові, адже той міг би дати йому бика за індика. Втішно мені чути й ім’я Буасьє, бо саме там ваш дід купував подарунки для дам під Новий рік. Мені це відомо напевне, знаю навіть, кому це доручалося». Ще б пак йому не знати, коли це доручалося його батькові. Морель так удячно згадував про мого діда, бо ми. не збиралися залишатися у Ґермантів, де оселилися єдино через бабусю. Іноді ми балакали про переїзд. Отож, аби зрозуміти поради, які давав із цього приводу Шарль Морель, треба знати, що колись мій дід мешкав на бульварі Мальзерб, у будинку 40-біс. Так ось, оскільки ми часто відвідували діда Адольфа аж до того лиховісного дня, коли я посварив із ним моїх батьків, розповівши їм про даму в рожевому, наші знайомі казали не «у вашого діда», а просто: «в числі сорок-біс». Мамині кузини зауважували, ніби так і годилося: «Ага, у неділю вас не застанеш, ви ж обідаєте в со-роковому-біс». Коли я йшов провідати якусь родичку, мені радили спершу завітати «до сорокового-біс», аби дід не образився, що я почав не з нього. Цей будинок належав йому, і здавав він квартири дуже доскіпливо: усі квартиранти були його приятелями або ставали потім його приятелями. Полковник барон де Ватрі щодня заходив до нього викурити сигару — так легше було домовитися про ремонт. Брама завжди була замкнута. Якщо дід помічав, що десь на вікні вивішено білизну чи килим, він скаженів і змушував прибрати їх швидше, ніж цього домоглися б доглядачі. Але він і далі здавав частину кам’яниці, а собі залишив два поверхи та стайні. Незважаючи на це, знаючи, як дідові подобається, коли при ньому хвалять зразковий лад у домі, гості підносили до небес вигоди «палацу», так ніби дід сидів на всіх поверхах сам, і він, «грішний», вислуховував ці захоплені відгуки бе;» ремства. «Палац» справді