Наразі, ставлячись до Мореля як до світовця, пан де Шарлюс і далі давав волю своєму гніву, правдивому чи вдаваному, але вже марному. Правда, гнівався барон не завжди. Одного разу (незабаром по тому, як почалися всі ці ускладнення), коли барон із Чарлі та мною повертався зі сніданку у Вердюренів, сподіваючись провести цей день і вечір зі скрипалем у Донсьєрі, Морель сказав йому, висівши з вагона, на прощання: «Ні, в мене робота», чим так уразив пана де Шарлюса, що хоча той і боровся з розчаруванням, а проте на його підмальованих віях забриніли сльози і він наче прикипів до місця на пероні. Йому так боліло, що хоча ми з Аль-бертиною намірялися закінчити день у Донсьєрі, я шепнув їй, що мені шкода покидати барона самого, бо він, мабуть, чимось зажурений. Кохана дівчина залюбки мене підтримала. Я спитав у пана де Шарлюса, чи не можна мені трохи його провести. Він згодився, але йому не хотілося втомлювати мою кузину. Я раював (мабуть, востаннє, бо поклав собі порвати з нею) від того, що міг лагідно звеліти їй, як дружині: «Іди, я заскочу до тебе ввечері», і почув у відповідь, що вона, як благовірна, пускає мене і схвалює мій намір: якщо я потрібен панові де Шарлюсові, якого вона дуже любить, то хай я побуду з ним. Ми подалися з бароном, він попереду, похитуючися своїм дебелим тілом, потуплений по-єзуїтському, а я слідком за ним, до кав’ярні, де нам подано пива. Я помітив, що в очах пана де Шарлюса блукає якась неспокійна думка. Аж це він зажадав паперу й атраменту і заходився щось мережити. Поки він строчив чвертку по чвертці, очі його іскрилися в гнівному роздумі. Написавши вісім сторінок, він звернувся до мене: «Чи можу я вас просити про велику ласку? Даруйте, що заліплюю цього листа. Але так треба. Щоб швидше, візьміть фіакр або, якщо можна, авто. Певно, ви ще застанете Мореля вдома: він переодягається. Нетяга! Розлучаючись із нами, він приндився, але можете бути певні, що йому ще важче, ніж мені. Передайте йому це послання, а якщо він запитає, де ви мене бачили, скажіть, що зупинилися в Донсьєрі (зрештою, так воно і є), аби зустрітися з Робером (чого ви, мабуть, робити не збиралися), але здибали мене з якимсь незнайомцем, що я весь кипів і що впало слово «секунданти» (у мене справді завтра поєдинок). Головне, не кажіть йому, що я його кличу, не пробуйте привезти його, але як він захоче з вами приїхати, не утримуйте його. їдьте, дитятко, це для його добра, ви можете запобігти страшній драмі. Поки ви будете їздити, я напишу моїм секундантам. Я зіпсував вам прогулянку з кузиною. Маю надію, що вона не має за те на мене жалю, я навіть цього певен. Бо вона шляхетна душа, вона не пасуватиме перед грізними подіями. Подякуйте їй від мого імени. Я їй вдячен особисто і мені приємно бути їй вдячним». Мені було жаль пана де Шарлюса; мені здавалося, ніби Чарлі може відвернути герць, тим паче, що стрілялися, десь-найпевніш, через нього, а якщо таки й справді стрілялися через нього, обурено думав я, то як же він міг так байдуже кинути свого ласкавця, замість супроводжувати його? Моє обурення зросло ще більше, коли, під’їжджаючи до дому, де мешкав Морель, я впізнав голос скрипаля; він виспівував на ціле горло, даючи волю своїм веселощам: «У суботу ввечері, після турботи...» Якби сердешний пан де Шарлюс його чув — він, хто бажав, щоб йому повірили інші, і хто вірив, звичайно, сам, що Морелеві зараз важко! Побачивши мене, Чарлі почав танцювати з утіхи. «А, соколику! (Даруйте, що я вас так називаю, — плюгава жовнірська звичка.) От молодчина, що приїхали! А я не знав, як убити вечір. Ходімо кудись разом! Якщо волієте, можна зостатися тут, можна покататися човном, якщо вам більше до вподоби, а хочте, я вам зіграю — мені все одно». Я сказав, що мушу вертатися на обід до Бальбека; Морелеві хотілося, щоб я його запросив, але я утримався. «Але ж як вам так горить, то чого було приїжджати?» — «Я привіз вам листа від барона де Шарлюса». Вся Морелева радість де й поділася, обличчя його скривилося. «Та що ж це таке, він і тут не дає мені спокою? Я що, його раб? Соколику, будьте такі ласкаві! Я не розпечатаю листа. Скажіть, що мене вдома не застали». — «А може, краще розпечатати? Здається, там щось важливе». — «Де там важливе! Хіба ви не знаєте, як брехнею вибріхується, який збіса меткий цей старий гріховода? Це він, щоб мене залигати. А я от візьму й не поїду, хоч малий спочивок матиму». — «А хіба завтра не буде поєдин-ка?» — спитав я, гадаючи, ніби Морель усе знає. «Поєдинка? — перепитав він вражено. — Мені нічого не відомо. Зрештою, туди його к бісу, хай це старе луб’я улелекає себе, як йому хочеться. Однак ви мене заінтригували, я все-таки розірву листа. А йому скажете, що залишили листа з тим, щоб мені його передали». Поки Морель розбалакував, я здивовано розглядав чудові книжки — дар пана де Шарлюса, — розкидані по кімнаті. Коли скрипаль відмовився від книжок, де стояло: «Я належу баронові...» тощо,