— це гасло, як знак напежности комусь, здалося йому образливим, — де Шарлюс із сентиментальною вигадливістю, в якій кохається нещаслива любов, став добирати інших гасел, теж успадкованих по предках, і замовляв палітурникові відповідно до пери-петій його меланхолійної дружби з молодиком. Деякі були куці й довірливі: Spes теа[34] або Exspectata non eludet[35]. Деякі лунали сумирно: «Чекатиму». Деякі з них були любовні: Mesmes plaisir du mestre[36] або заповідали цноту, як запозичений у Симіанів і перероблений девіз, усіяний блакитними вежами і лілеями: Sustentant lilia turres[37]. Нарешті траплялися девізи, сповнені розпуки, з призначенням побачення в небесах тому, хто відкинув його на землі: Manet ultima caelo[38]; або ж, вважаючи виноград зеленим, бо до нього було годі дотягнутися, і вдаючи, ніби він і не прагне того, чого не міг дістати, пан де Шарлюс обрав такий девіз: Non mortale quod opto[39]. Всі гасла розглянути я не встиг.
Коли пан де Шарлюс строчив цього листа, здавалося, ніби якийсь демон пустив гуляти його перо по паперу, але й Морель, зламавши печатку Atavis et armis[40] з леопардами і двома червоними рожами, заходився читати листа з такою самою гарячкою, з якою писав його барон, і його очі бігали по забазграних сторінках так само прудко, як баронове перо. «Ой леле! — скрикнув Морель. — Тільки цього бракувало! Але де ж його шукати? Бозна, де він зараз». Я зауважив, що, поспішивши, можна барона ще застати у кав’ярні, де він, щоб отямитися, замовив собі пива. «Я не знаю, коли вернуся, — сказав Морель служниці і додав іп petto[41]: «Це залежатиме від того, як поверне справа». Через кілька хвилин ми підкотили до кав’ярні. Я помітив те, яким поглядом зустрів мене пан де Шарлюс. Побачивши, що приїхав я не сам, він зітхнув, ожив — це зразу відчувалося. Того вечора він не міг обійтися без Мореля, от він і вимислив, нібито йому внесено у вуха, що двоє полкових офіцерів лихословили про нього та скрипаля і нібито він послав до них секундантів. Морель, уявивши, який зчиниться бешкет, уявивши, що в полку йому після цього не бути, примчав. І, що не кажіть, добре вчинив. Аби все виглядало правдоподібніше, пан де Шарлюс уже написав двом своїм друзям (з яких один був Коттар) і попросив їх бути його секундантами. І якби скрипаль не з’явився, такий шаленець, як пан де Шарлюс (сам завівшись), чого доброго викликав би навмання першого-ліпшого офіцера, з яким йому було з руки стрілятися. Проте, згадавши, що в його жилах тече кров ще блакитніша, ніж кров французьких королів, він почав доводити собі, що не варто так нервуватися через сина метрдотеля, бо ж господаря цього метрдотеля він і не подумав би відвідати. Зрештою він любив накладати з усяким гультяйством, але споконвічна звичка цієї ледачі не відповідати на листи, не приходити на зустрічі, загодя не попередивши, а потім навіть не перепрошувати викликала у нього, коли йшлося про любовні пригоди, стільки переживань, а вряди-годи завдавала стільки клопоту, мороки й зубовного скреготу, що його починала інколи дратувати сила листів з усякого приводу від послів і принців та незвичайна пунктуальність цих людей, які, оскільки були йому, на жаль, байдужі, все ж хоч трохи його заспокоювали. Призвичаївшись до Морелевих норовів, знаючи, що йому не підгорнути його під свою волю, що йому годі ввійти в життя, яким жили люди, пов’язані з такими самими ницаками, як вони самі, надто поглинуті собою, щоб уділити бодай часину кинутому напризволяще гордому магнатові, який марно благав їх про це, пан де Шарлюс був переконаний, що музика не приїде, боявся, що зарвався і що тепер доведеться йому сказати прощай, отож, побачивши його, мало не скрикнув. Відчуваючи себе звитяжцем, він надумав подиктувати умови, на яких ладен був замиритися. «Навіщо ми сюди з’явилися? — спитав він Мореля. — А ви? — додав він, дивлячись на мене. — Я ж вас просив не привозити його ні в якому разі». — «Та він і не хотів брати мене з собою, — сказав Морель, зводячи у своєму наївному кокетстві на пана де Шарлюса удавано журний і старомодно млосний погляд, сповнений бажання (бо вважав себе невідпорним) обійняти барона і заридати у нього на грудях. — Я приїхав сам, проти його волі. Я приїхав із тим, щоб іменем нашої дружби навколішки благати вас не чинити цього шаленства». Пан де Шарлюс нетямився з радощів. Нерви його могли підвести, але він опанував себе. «Наша дружба, на яку ви геть-то недоречно оце покликаєтесь, — сухо відповів він, — мала б, навпаки, підказати вам, що ви повинні підтримати мене зараз, коли я поклав собі не прощати бецманові, який блягузкає про мене всяке мерзенство. Зрештою, якби я й хотів зглянутися на благання того, хто, наскільки я пам’ятаю, мав до мене більше прихилля, відступити мені вже годі: листи до секундантів я послав і не сумніваюся в їхній згоді. Ви завжди поводилися зі мною по-дурепському: замість пишатися повноправно з переваги, яку я вам дав, замість утовкмачити цій тижбі вахмістрів і джур, серед яких вас закинула військова служба, що приязнь зі мною — це велике добро для вас, ви пнетеся переді мною вибріхуватися, ви мало не визнаєте собі за безглузду заслугу, що не відчуваєте до мене якоїсь удячности. Я знаю, — додав барон, уникаючи випинати, як його ображали деякі сцени, — ваша провина лише в тім, що на вас упливають завидники. Але як вам не сором у ваших літах бути таким нетямою (та ще й зле вихованим), щоб не здогадатися одразу: тільки-но ви зробилися моїм обранцем і дістали багато переваг, вашим товаришам стало завидки і вони тепер пнуться, щоб нас посварити й захопити ваше місце. Я не вважав за потрібне попереджати вас про листи, які я діставав із цього приводу від тих, кому ви довіряли найбільше. Я гордую облесництвом тих лакуз, як і їхніми безсилими глузами. Єдиний, про кого я дбав, це ви, бо я дуже вас люблю, але всяка прихильність має свої межі, і ви це повинні розуміти». Хоч як слово «лакуза» різонуло Морелів слух, але саме тому, що батько його був лакизою, пояснення всіх соціальних негараздів «заздрістю», пояснення простацьке й безглузде, але ще дійове, пояснення, на яке «ловиться» певний люд, так само, як «ловляться» глядачі на старі акторські трюки, як «ловляться» на найменшу загрозу клерикальної небезпеки на всіляких зборах, зустрічало в Мореля віру таку саму сліпу, як і в Франсуази або в челяді Ґермантів, які бачили в заздрощах джерело вселюдського безголов’я. Він ні на мить не сумнівався, що товариші прагнуть його кишнути, і відчував себе подвійно нещасливим на думку про цей вигаданий, але в його голові злоповісний поєдинок. «От лихо! — гукнув Чарлі. — Я цього не переживу. А хіба секунданти не поба-чать нас перед зустріччю з офіцером?» — «Не знаю, гадаю, що так. Одному я дав знати, що просиджу тут цілий вечір і що я маю дати йому інструкції». — «Маю надію, що прихід його вас напоумить. Тільки дозвольте мені зостатися з вами», — промовив Морель благально. Пан де Шарлюс тільки цього й прагнув. Але здався не зразу. «Ви б помилилися, якби подумали, що тут доречне прислі