н де Шарлюс (сам завівшись), чого доброго викликав би навмання першого-ліпшого офіцера, з яким йому було з руки стрілятися. Проте, згадавши, що в його жилах тече кров ще блакитніша, ніж кров французьких королів, він почав доводити собі, що не варто так нервуватися через сина метрдотеля, бо ж господаря цього метрдотеля він і не подумав би відвідати. Зрештою він любив накладати з усяким гультяйством, але споконвічна звичка цієї ледачі не відповідати на листи, не приходити на зустрічі, загодя не попередивши, а потім навіть не перепрошувати викликала у нього, коли йшлося про любовні пригоди, стільки переживань, а вряди-годи завдавала стільки клопоту, мороки й зубовного скреготу, що його починала інколи дратувати сила листів з усякого приводу від послів і принців та незвичайна пунктуальність цих людей, які, оскільки були йому, на жаль, байдужі, все ж хоч трохи його заспокоювали. Призвичаївшись до Морелевих норовів, знаючи, що йому не підгорнути його під свою волю, що йому годі ввійти в життя, яким жили люди, пов’язані з такими самими ницаками, як вони самі, надто поглинуті собою, щоб уділити бодай часину кинутому напризволяще гордому магнатові, який марно благав їх про це, пан де Шарлюс був переконаний, що музика не приїде, боявся, що зарвався і що тепер доведеться йому сказати прощай, отож, побачивши його, мало не скрикнув. Відчуваючи себе звитяжцем, він надумав подиктувати умови, на яких ладен був замиритися. «Навіщо ми сюди з’явилися? — спитав він Мореля. — А ви? — додав він, дивлячись на мене. — Я ж вас просив не привозити його ні в якому разі». — «Та він і не хотів брати мене з собою, — сказав Морель, зводячи у своєму наївному кокетстві на пана де Шарлюса удавано журний і старомодно млосний погляд, сповнений бажання (бо вважав себе невідпорним) обійняти барона і заридати у нього на грудях. — Я приїхав сам, проти його волі. Я приїхав із тим, щоб іменем нашої дружби навколішки благати вас не чинити цього шаленства». Пан де Шарлюс нетямився з радощів. Нерви його могли підвести, але він опанував себе. «Наша дружба, на яку ви геть-то недоречно оце покликаєтесь, — сухо відповів він, — мала б, навпаки, підказати вам, що ви повинні підтримати мене зараз, коли я поклав собі не прощати бецманові, який блягузкає про мене всяке мерзенство. Зрештою, якби я й хотів зглянутися на благання того, хто, наскільки я пам’ятаю, мав до мене більше прихилля, відступити мені вже годі: листи до секундантів я послав і не сумніваюся в їхній згоді. Ви завжди поводилися зі мною по-дурепському: замість пишатися повноправно з переваги, яку я вам дав, замість утовкмачити цій тижбі вахмістрів і джур, серед яких вас закинула військова служба, що приязнь зі мною — це велике добро для вас, ви пнетеся переді мною вибріхуватися, ви мало не визнаєте собі за безглузду заслугу, що не відчуваєте до мене якоїсь удячности. Я знаю, — додав барон, уникаючи випинати, як його ображали деякі сцени, — ваша провина лише в тім, що на вас упливають завидники. Але як вам не сором у ваших літах бути таким нетямою (та ще й зле вихованим), щоб не здогадатися одразу: тільки-но ви зробилися моїм обранцем і дістали багато переваг, вашим товаришам стало завидки і вони тепер пнуться, щоб нас посварити й захопити ваше місце. Я не вважав за потрібне попереджати вас про листи, які я діставав із цього приводу від тих, кому ви довіряли найбільше. Я гордую облесництвом тих лакуз, як і їхніми безсилими глузами. Єдиний, про кого я дбав, це ви, бо я дуже вас люблю, але всяка прихильність має свої межі, і ви це повинні розуміти». Хоч як слово «лакуза» різонуло Морелів слух, але саме тому, що батько його був лакизою, пояснення всіх соціальних негараздів «заздрістю», пояснення простацьке й безглузде, але ще дійове, пояснення, на яке «ловиться» певний люд, так само, як «ловляться» глядачі на старі акторські трюки, як «ловляться» на найменшу загрозу клерикальної небезпеки на всіляких зборах, зустрічало в Мореля віру таку саму сліпу, як і в Франсуази або в челяді Ґермантів, які бачили в заздрощах джерело вселюдського безголов’я. Він ні на мить не сумнівався, що товариші прагнуть його кишнути, і відчував себе подвійно нещасливим на думку про цей вигаданий, але в його голові злоповісний поєдинок. «От лихо! — гукнув Чарлі. — Я цього не переживу. А хіба секунданти не поба-чать нас перед зустріччю з офіцером?» — «Не знаю, гадаю, що так. Одному я дав знати, що просиджу тут цілий вечір і що я маю дати йому інструкції». — «Маю надію, що прихід його вас напоумить. Тільки дозвольте мені зостатися з вами», — промовив Морель благально. Пан де Шарлюс тільки цього й прагнув. Але здався не зразу. «Ви б помилилися, якби подумали, що тут доречне прислів’я: «Кого люблю, того й б’ю», — я вас дуже люблю, але й після нашої сварки збираюся покарати не вас, а тих, хто збирався вдарити вас ножем у спину. Відтоді на їхні здивовані каверзні зухвалі питання, як така людина, як я, може приятелювати з таким жиголо, з таким випанком, як ви, я відповідав гаслом моїх родичів Ларошфуко: «В цьому моя відрада». Я стільки разів вам казав, що ця відрада може стати для мене найвищою радістю і що ваше мимовільне піднесення не може принизити мене!» В пориві майже безтямної гордині барон звів руки й гукнув: «Tantus ab ипо splendor![42] Потурати ще не означає знизитися, — додав він, трохи втихомирившись після вибуху гордоти й радости. — Маю надію, що в жилах обох моїх супротивців, хоча я їм і нерівня, все ж тече така кров, яку мені не сором буде пролити. Я вже зібрав негласні дані, і вони мене заспокоїли. Якщо у вас ще залишилося до мене бодай якесь почуття вдячности, ви б пишалися, що через вас у мені воскресає войовничий дух моїх предків і що я, побачивши, який ви дурненький, повторюю, як і вони, в разі фатальної розв’язки: «Смерть для мене є життя». І пан де Шарлюс мовив це цілком щиро, і не тільки через любов до Мореля, а ще й тому, що войовничість (барон наївно вірив, що вона дісталася йому від предків) переповнювала його радістю на думку, що йому доведеться битися, і тепер він пошкодував би, що не відбудеться поєдинку, який він спершу задумав лише на те, щоб підманити Мореля. Перед кожною дуеллю він нараз відчував у собі звагу, він ставив себе на місце славетного коннетабля Ґерманта, а проте, як кидав рукавичку хтось інший, це не викликало в нього жодного співчуття. «Гадаю, це чудово! — захоплено казав він, відбиваючи кожне слово. — Сара Бернар ув «Орлятку» — кака. Муне-Сюллі в «Едіпі» — кака. Хіба як він грає на Аренах Німа, в його грі помітна якась потуга перевтілення. Але що це все проти неймовірного видовища — проти герця правдивого потомка коннетабля!» Аж це пан де Шарлюс, нетямлячись від захвату, почав робити такі випади, — достоту як у Мольєра, — що ми з Морелем обачненько присунули до себе пивні кухлі й почали побоюватися, як би, скоро схреститься зброя, не були поранені не лише пе-ребійці, а й лікар та секунданти. «Яке видовище для маляра! Ви знайомі з паном Ельстіром, — сказав він мені, — от би вам запросити його!» Я відповів, що Ельстір не мешкає зараз на узбережжі. Пан де Шарлюс підкинув, що йому можна послати телеграму. «Я-бо що для нього, — додав він, побачивши, що я мовчу. —Для майстра завжди цікаво — а він, я вважаю, справжній майстер — увічнити на полотні приклад етнічного відродження. Адже таке буває раз на сто років».