— казати йому, що я небесний посланник; він зрозумів сам і занімів зі щастя!» І пан де Шарлюс (якому від щастя не заціпило), не звертаючи уваги на рідких переходнів, які оберталися на нього, думаючи, що це якийсь намаханий, зарепетував, скидаючи руки до неба: «Алілуя!»
Ця згода утишила душевний біль пана де Шарлюса ненадовго. Морель, поїхавши на маневри так далеко, що пан де Шарлюс не міг його відвідати чи послати з дорученням до нього мене, бомбардував барона розпачливими й ніжними листами, де запевняв, що йому зостається тільки вкоротити собі віку, бо він потребує на якусь страшну справу двадцять п’ять тисяч франків. Він не писав, що це за страшна справа, бо тоді б йому довелося щось вигадувати. Щодо самих грошей, то пан де Шарлюс з дорогою душею вислав би їх Морелеві, якби не відчував, що з грішми Чарлі чудово зможе обійтися без нього й з’єднати собі чиюсь ласку. Ось чому барон відмовляв на його прохання, і телеграми його були сухі й різкі, як його голос. Коли він не сумнівався в тім, як вони вплинуть на Мореля, йому хотілося порвати з ним назавжди, бо, переконаний у душі, що розрив неможливий, він усвідомлював собі всіх нерозлучних із цим фатальним зв’язком скорпіонів, які могли впасти на нього. Та коли Морель не відповідав, на барона нападали нічниці, він собі місця не знаходив — багато є на світі такого, чим ми живемо, хоча й гадки про це не маємо, і багато є в нашому внутрішньому житті потаємного, прихованого, невідомого нам самим. Пан де Шарлюс сушив собі голову над тим, яка неймовірна подія вимагала від Мореля двадцяти п’яти тисяч франків; він снував різні здогади, пов’язував її то з тим, то з тим власним ім’ям. Гадаю, в ці хвилини (хоча снобізм тоді в нього заникав, поступаючись місцем дедалі більшій цікавості до низоти, такої самої моці, коли ще не дужчій) пан де Шарлюс, мабуть, тоскно згадував чарівні й барвисті зібрання світських кіл, де пригожі жінки й розкішні чоловіки шукали його товариства ради безінтересовної втіхи, де ніхто й не думав, щоб «копати йому яму» чи склепати «страшну справу», через яку, як не роздобути негайно двадцять п’ять тисяч франків, можна кінець собі зробити. І, гадаю, тоді — мабуть тому, що був більший комбреєць, ніж я, тому, що прищепив своїй німецькій зарозумілості феодальний гонор, — він мусив вважати, що не можна безкарно завоювати лакейське серце, що низота — не зовсім те, що великопанство, а отже, на відміну від мене, хто людові довіряв, він люду «віри не йняв».
Наступна станція вузькоколійки, Менвіль, нагадала мені випадок із Морелем та з паном де Шарлюсом. Перш ніж повести про нього мову, я мушу сказати, що зупинка в Менвілі (коли везлося до Бальбека елегантного прибульця, який, щоб не муляти очей, волів не залишатися в Ла-Распельєр) була тереном не таких прикрих сцен, як та, що про неї я оце розповім. Гість, хоча й обтяже-ний лише ручною кладдю, одначе вважав, що Ґранд-отель — це далеченько, та оскільки, не доїжджаючи до Бальбека, можна було підшукати хіба якусь не опоряджену віллу, він уже махав рукою на відстань заради розкошів та затишку; аж ось перед ним, коли потяг спинявся в Менвілі, виростав Палас, про який він і не здогадувався, що це дім розпусти. «Ну, їхати далі не варто, — незмінно мовив прибулець пані Коттар, відомій своїм практичним розумом і корисними порадами. — Це саме те, що мені треба. На’кий біс їхати до Бальбека? Там, звісно, нічого кращого не трапиться. Уже з того, як він виглядає, можна виснувати, що тут повний комфорт; сюди цілком можна запросити пані Вердюрен, бо я маю намір, на віддяку за її гостинність, влаштувати кілька вечірок на її честь. їй сюди ближче, ніж до Бальбека. По-моєму, їй тут сподобається, так само, як і вашій дружині, любий професоре. Мусять там бути салони, запросимо й дам. Між нами кажучи, не розумію, чому пані Вердюрен, замість винаймати Ла-Рас-пельєр, не замешкала тут. Тут куди здоровіше, ніж у старих кам’яницях, таких, як Ла-Распельєр, неодмінно вогких, занедбаних; там навіть гарячої води й то немає, не можна гаразд і вимитися. Менвіль здається мені куди приємнішим. Пані Вердюрен досконало грала б тут ролю Принципалки. У всякому разі кожен має свій смак, я зупинюся тут. Пані Коттар! Поїзд зараз рушить, мерщій виходимо. Покажіть мене цей дім, він скоро стане й вашим домом, а втім, ви, мабуть, його й так частенько відвідували. Його нібито для вас звели». На превелику силу здолали зацитькати старого базіку, а головне — зловити його за поли, бо він з тією самою впертістю, з якою людина наполягає на своїх промахах, стояв на своєму, хапав валізи й чути нічого не хотів, поки його не переконували, що ні пані Вердюрен, ні пані Коттар нізащо сюди до нього не приїдуть. «У кожному разі, оселитися я хочу тут. Пані Вердюрен може написати мені сюди».