Аж це зайшов вечір, коли Морель збирався відвихнутися. Жюп’єн виконав своє завдання. Вони з бароном мали прийти близько одинадцятої вечора, їх обіцяли сховати. За три вулиці до цього пишного веселого дому (куди з’їжджалися з усіх модних околичних курортів) пан де Шарлюс уже йшов навшпиньки, він змінив голос і благав Жюп’єна балакати тихіше — зі страху, щоб їх не почув з лупанарію Морель. Прокравшись до сіней, пан де Шарлюс, не привчений до такого роду закладів, опинився, на свій подив і жах, у місці галасливішому, ніж біржа чи торги з молотка. Марно він просив з’юрмлених круг нього субреток не галасувати, їхній гомін покривали крики і нагукування старої звідниці в чорній як смола перуці, зі зморшкуватого обличчя якої вперто злущувався напускний авторитет нотаря чи еспанського священика. Дама ця щохвилини громовим голосом, ніби регулюючи транспортний рух, наказувала то зачиняти, то відчиняти двері: «Проведіть пана до двадцять восьмого, еспанського номера». — «Зараз туди не можна». — «Впустіть, ці панове питають панну Ноемі. Вона очікує їх у перському салові». У пана де Шарлюса у п’ятах похололо, наче в провінціала на вуличному переході; а як сягнути по порівняння не таке блюзнірське, як мотив капітелів у притворі старої кульвільської церкви, то голоси молодих службовок повторювали тихіше, але невтомно розпорядження звідниці, як учні псалмодіють молитви в лункій тиші сільського храму. Пан де Шарлюс спершу наполоханий так, що навіть надворі тремтів, як би його не почув Морель з вікна, трохи утишив свій дриж тут, на цих безконечних сходах, розуміючи, що з номерів годі щось побачити. Врешті настав край його хресним мукам, він зустрівся з панною Ноемі і та пообіцяла сховати його та Жюп’єна, але спочатку притулила їх у пишному перському салоні, звідки не було видно нічогісінько. Вона сказала, що Морель зажадав оранжади і що тільки-но йому подадуть, обох гостей проведуть до салону з прозорими стінами. Її вже кликано, і панна Ноемі, як у казці, пообіцяла їм, що пришле їм «розумненьку дамулю» і та про них подбає. А її саму вже кличуть. «Розумненька дамуля» мала на собі перський пеньюар і збиралася його скинути. Пан де Шарлюс попросив її не турбуватися, тоді вона звеліла подати шампану — сорок франків пляшка. Під цей час Морель уже був із принцом Ґермантським, але вдав, ніби переплутав номери, зайшов туди, де були дві жінки, і ці жінки поквапилися залишити двох чоловіків на самоті. Пан де Шарлюс нічого про це не знав, проте лаявся, кидався рвати всі двері, послав по панну Ноемі, а та, зачувши, що «розумненька дамуля» переказує баронові про Мореля не те, що вона сама встигла повідомити Жюп’єнові, нагнала її і скоро прислала, замість «розумненької дамулі», «миленьку дамулю» — та нічого не могла сказати про Мореля, зате розповіла, на яку широку стопу поставлено цей дім, і теж веліла принести шампану. Барон, запінившись, знов викликав панну Ноемі, але та сказала: «Так, справа трохи затяглася, дами позують, а він ні за холодну воду не береться». Нарешті баронові нахвалки й погрози подіяли, і панна Ноемі пообіцяла, що їм залишається чекати не більше як п’ять хвилин, а потім із сердитою міною пішла собі. Ці п’ять хвилин тривали цілу годину, і лише потім Ноемі нишком підвела розлюченого барона і доведеного до розпуки Жюп’єна до прочинених дверей. «Тут вам буде все добре видно, — сказала вона. — Зрештою зараз нічого надто цікавого нема, він із трьома дамами, розповідає про своє полкове життя-буття». Нарешті барон міг бодай щось розгледіти крізь шпару і в свічадах. Аж це він несамохіть припав до стіни — його взяв великий жах. Перед ним справді був Морель, але, ніби на нього впливали поганська ворожба і чорнокнижжя, то була радше Морелева тінь, Морелева мумія, не Морель, воскреслий, як Лазар, а якась Морелева подоба, Морелева мара, Морелів дух, Морель-упир, викликаний до цих покоїв (де на стінах і на канапах — скрізь рясніли чорнок-нижницькі ґодла), — таким Морель сидів за кілька метрів від пана де Шарлюса, повернувшись до нього у профіль. Мов у небіжчика, Морелеве обличчя було як біль біле; серед цих жінок, з якими він мав жирувати напропале, пополотнілий, скам’янілий, він закоцюб у штучному безрухові; він намагався послати руку до келиха шампанського, поставленого перед ним, щоб випити його, але рука його безсило опадала. В цьому видовищі було щось химерне, як у релігії, яка вірить у безсмертну душу і водночас визнає й небуття. Жінки закидали Мореля запитаннями. «Ну от бачите, — шепнула Ноемі баронові, — вони розпитують про його полкове життя, втішно, еге ж? — Ноемі засміялася. — Ви задоволені? Він спокійний, правда?» — спитала вона так, ніби йшлося про мертвого. Жінки розпитували Мореля й далі, але геть безживний Морель не мав сили відповідати. Дива повернення мови не відбулося. Пан де Шарлюс уже не вагався, він зрозумів усе: чи то Жюп’єн сплохував у переговорах, чи тут виявилася незборима сила довірених секретів, яка неминуче призводить до їхнього розголошення, чи тут зробили своє жіноча нескромність чи страх перед поліцією, у кожному разі Мореля попереджено, що два пани брязнули капшуком, щоб заскочити його, принца Ґермантсько-го устигли вивести, перетворивши його товариство на товариство трьох жінок, а горопашного Мореля, отерплого зо страху, посадили так, що пан де Шарлюс бачив його зле, а сам він, стероризований, безголосий, не сміючи взяти келих із побоювання впустити його, бачив дуже добре барона.