Стосунки Камбремерів із пані Вердюрен небавом стали гірші, як зі мною, і то з багатьох причин. Камбремери збиралися покликати її до себе. «Молода» маркіза казала мені через губу: «Я не бачу, чому б нам не запросити цієї жінки, на селі можна бачитися з ким заманеться, це ні до чого не зобов’язує». Та хоч вони по суті були готові це вчинити, проте радилася зі мною й далі, як їм здійснити свій замір. Оскільки вони запросили нас із Альбертиною, разом із приятелями Сен-Лу, місцевими аристократами, власниками Ґурвільського замку (людьми значнішими, ніж нормандські вишкребки, до яких пані Вердюрен, хоча цього й не показувала, була дуже ласа), я порадив Камбремерам запросити ще й Принципалку. Проте панство з Фетерна, чи то побоюючись (таке-бо було несміливе) не догодити своїм шляхетним приятелям, чи то лякаючись (вони були дуже наївні), що Вердюрени знудяться з людьми, не приналежними до інтелектуального середовища, чи то, нарешті, через те, що воно (засмоктане рутиною й збагачене досвідом) не зважувалося змішувати різні жанри, щоб часом «не набрати в халяви», — заявило, що це якось не в’яжеться між собою, що збереться надто «строката» публіка і що краще приберегти пані Вердюрен (яку можна запросити з усім її маленьким гуртом) до іншого разу. А на найближче прийняття — великопанське з Роберовими приятелями — воно з усього «ядерця» покликало тільки Мореля, щоб той розповів панові де Шар-люсу, яке блискуче товариство вони гостять, а ще сподіваючись, що музика потішить гостей, бо його попросять взяти з собою скрипку. Запрошено ще й Коттара, бо маркіз де Камбремер заявив, що професор завжди в доброму настрої і на обідах «шутку-ючи пита, шуткуючи одповіда», та й незле бути з лікарем у добрих стосунках — усі ми під Богом ходимо. Але професора покликано самого, мовляв, «обійдемося без баботи». Пані Вердюрен розсатаніла, дізнавшись, що її не запрошено на обід у «тісному колі» до Фетерна, тимчасом як двох із її громадки все ж запрошено. Першим докторовим відрухом було прийняти запрошення, проте пані Вердюрен продиктувала йому горду листовну відмову: «Ми обідаємо сьогодні в пані Вердюрен» — множина мала провчити Камбремерів і показати їм, що Коттара не відчахнути від його половини. А Мореля пані Вердюрен не довелося підбивати на негречність, бо він сам обрав таку поведінку, і то ось чому. Щодо розваг, то тут він, на горе баронові, виявляв цілковиту незалежність, але ми вже бачили, що в інших царинах пан де Шар-люс впливав на нього куди більше, що барон розширив Морелеві знання в музиці й ушляхетнив його віртуозний стиль. Проте був то ще — принаймні в цей момент нашої оповіді — єдино вплив. Натомість був такий терен, де кожне слово пана де Шарлюса Морель сліпо брав на віру й слухався його. Сліпо й безвимовно, бо наука пана де Шарлюса була не тільки хибна — якби вона навіть могла чимось прислужитися великому панові, то, коли її дослівно дотримувався Морель, вона робилася просто кумедна. Сфера, де Морель тягнувся, як нитка за голкою, за своїм напутником, було великосвітське товариство. До знайомства з паном де Шарлюсом скрипаль не мав ані найменшого уявлення про світ і повірив тій зарозумілій і замашній схемі, яку накреслив для нього барон. «Є лишень кілька давезних родів, — сказав йому пан де Шарлюс, — передусім Ґерманти, вони спокревнені чотирнадцятьма шлюбами з королівським домом французьким, і особливо це почесно для королівського дому, бо саме Альдонс Ґермантський, а не Людовік Гладкий, його єдиноутробний, але молодший брат, мав би сісти на престол французький. За Людовіка Чотирнадцятого ми носили жалобу по старшому братові короля, бо його бабуся була і нашою бабусею. Куди нижче від Ґермантів стоїть рід Ла Тремуй, нащадків королів неаполітанських і графів де Пуатьє; д’Юзеси — рід не такий-то вже й старезний, але дав найперших перів; Люїни — недавнього коліна, зате вони уклали пишні шлюби; далі йдуть Шуазелі, Аркури, Ларошфуко. Додайте ще Но-айлів; граф Тулузький, Монтеск’ю, Кастелани не рахуються; і, якщо пам’ять мене не підводить, оце і все. Щодо всіх цих їхмостів панів, як-от Камбремер чи Мамтебедесь, то немає жодної різниці поміж нами і останнім джурою з вашого полку. Що цюрити у графині Кака, що какати у баронеси Піпі — один чорт; знеславиш себе і візьмеш задрипану підтирку за клозетний папір. Яка гидота, тьху!» З пієтетом вислухавши цю лекцію з історії, дещо схематичну, Морель судив тепер про все, ніби сам був Ґермант, і тільки й чекав нагоди спіткатися з псевдо-Ла Тур д’Овернами, аби погордливим ручканням дати відчути їм, що вони ніщо для нього. Щодо Камбремерів, то саме набігла нагода, коли він міг нарешті показати їм, що вони — «найостанніші з джур у його полку». Він не відповів на їхнє запрошення і тільки за годину перед обідом, у захваті, що чинить, як принц королівської крови, ударив вибачну телеграму. Важко собі уявити, наскільки пан де Шарлюс був навзагал незносний, дріб’язковий і навіть, попри всю його дотепність, дурний, коли, виявлялися лихі сторони його вдачі. Власне, його можна було вважати за причинного. Зрештою, хто не помічав такого факту: якщо дуже розумні, але нервові чоловіки й жінки щасливі, спокійні, якщо довкілля їх не дратує, то їхня висока душа аж світиться, а їхніми устами промовляє сама істина. Та ось мігрень, якась ураза самолюбства — і все геть міняється. їхній ясний розум стає жовчним, оприскливим, тісним, у голосі озиваються злісні, недовірливі, нещирі нотки, люди ніби зумисне поводяться так, щоб справити найгірше враження.