Камбремери глибоко образилися, як на те й інші інциденти зіпсували їхні взаємини з кланчиком. Якось ми — Коттари, Шарлюс, Брішо, Морель і я — поверталися після обіду в Ла-Рас-пельєр, а Камбремери, які снідали у своїх амбувільських приятелів, виявилися нашими подорожанами. «Ви так кохаєте Бальзака, так легко розпізнаєте його героїв серед сучасників, — озвавсь я до пана де Шарлюса, — чи не здається вам, що Камбре-мери зійшли зі сторінок «Сцен провінційного життя»1 Проте пан де Шарлюс, нібито він був їхнім приятелем і я вразив його своєю реплікою, урвав мене: «Для такого порівняння у вас лише одна підстава: і там і там дружина розумніша від мужа», — сухо кинув він. «Та я зовсім не хотів сказати, що вона Муза з загумінку чи пані де Баржетон, хоча...» Пан де Шарлюс ще раз перебив мене: «Ви краще порівняйте її з пані де Морсоф». На наступній станції зійшов Брішо. «Ми ж вам раз у раз подавали знаки, нестерпна ви’ людина!» — «А навіщо?» — «Ет! Хіба ви досі не помітили, що Брішо сохне по маркізі де Камбремер?» З міни Кот-тарів і Чарлі я збагнув, що в «ядерці» щодо цього не залишалося жодного сумніву. Спершу я подумав, що вони пащекують. «Атож, хіба ви не зауважили, як він зніяковів, коли ви згадали про неї?»
— тягнув пан де Шарлюс. Він любив давати наздогад, що він зуби з’їв на жінках, і говорив про почуття, які будять жінки, цілком органічно, ніби сам переживав їх не раз і не два. Але якийсь двозначний патріархальний тон, якого він прибирав у розмові з молодиками — попри його захоплення Морелем — зраджував його, коли він корчив із себе досвідченого бабодура. «Ох, ці діти! — промовив він пискучим, солодкавим голосом і з притиском. — Усе їм треба розжовувати, вони невинятка, як новонароджені, вони не бачать, що чоловік закоханий у жінку. У ваших літах я був куди сібірнішим хлопцем», — додав барон, бо любив увертати жаргонові слівця, може, тому, що вони подобалися йому, а може, щоб не показати, утримуючись від них, що він лигається з тими, у кого вони на устах. Через кілька днів я мусив здатися перед очевидністю і визнати, що Брішо закоханий у маркізу. На своє нещастя, він бував на її сніданках. Пані Вердюрен вважала, що пора за полу його смикнути. Вона гадала, що втручання корисне для політика «ядерця», до того ж почала кохатися в усяких з’ясуваннях і драмах, як знічев’я у них кохаються многі і в аристократичному, і в буржуазному світі. В Ла-Распельєр усе закипіло, коли там помічено, як пані Вердюрен пропадала цілу годину з Брішо, а вона, як з’ясувалося потім, втокмачувала йому в цей час, що маркіза де Камбремер кпить собі з нього, що він осудовисько людське в її салоні, що він ганьбить свій сивий волос і компрометує своє становище в педагогічній науці. Вона навіть ніжними словами згадала пралю, з якою він жив у Парижі, та їхню маленьку донечку. Вона перемогла; Брішо перестав їздити до Фетерна, але так побивався, що два дні по цій розмові за нього боялися, як би він не втратив зору остаточно; принаймні його здоров’я підупало і потім він уже так і не оклигав. Тим часом Камбремери, угнівившись на Мореля, навмисне запросили пана де Шарлюса без нього. Не діставши відповіді від барона, вони злякалися, чи не дали маху, і, вважаючи, що лихопомність — поганий радця, зрештою, написали запізніле запрошення Морелеві — це приниження викликало у пана де Шарлюса вдоволений усміх, указуючи на його владу. «Відпишіть від нас обох, що я приймаю запрошення», — сказав барон Морелеві. У Фетерні всі зібралися перед обідом у великій вітальні. Насправді Камбремери влаштовували цей обід для виквіту вищого товариства в особі подружжя Фере. Проте вони так боялися чимось не догодити панові де Шарлюсу, що, хоча їх звів із Фере пан де Козеняк, маркізу де Камбремер обсипало жаром, коли в день кликаного обіду до Фетерна заявився пан де Козеняк. Камбремери заходилися вигадувати всякі приводи, щоб мерщій спровадити його до Басолею, але не встигли, бо у дворі він зіткнувся з Фере, і вони були незгірш обурені його баніцією, як він сам був нею засоромлений. Але Камбремери рвалися будь-що розвести пана де Шарлюса з паном де Козеняком: вони вважали його за провінціала за тими відтінками, на які в родині не зважають, але за які перед чужими сором, хоча саме чужі