Зрештою я відвідав маркізу іншим разом, бо вона сказала комусь, що моя кузина якось негарно поводиться, і я хотів з’ясувати, як розуміти маркізині слова. Спершу вона затялася, але потім таки призналася, що мовила про іншу особу, яку вона, здається, бачила з моєю кузиною. Її імени вона не знає, але, якщо не помиляється, це банкірова дружина Ліна, Лінета, Лізета, Лія чи щось у цьому дусі. Мені спало, що «банкірову дружину» вона вигадала, аби збити мене зі сліду. Я поклав собі з’ясувати цю справу в Альбертини. Але я волів удати, ніби мені все відомо, ніж проводити допит. Адже Альбертина не признається або так вимовить «нні», що звук «н» зраджував би надто велике вагання, а «і» звучало б надто тріумфально. Альбертина зроду не згадувала про несприятливі для неї факти, а наводила зовсім інші, які, проте, можна було витлумачити єдино тамтими першими, бо істина — це радше вловлюваний нами струм, який незримо мкне від того, про що нам говорять, аніж самі слова. Так, коли я доводив Альбер-тині, що жінка, з якою вона познайомилась у Віші, — ледащиця, вона присяглася мені, що ця жінка зовсім не те, що я думаю, і зроду не нашіптувала їй нічого спорзного. Наступного разу, коли я ввернув, що такі жінки мені цікаві, Альбертина додала, що дама вішістка має приятельку, але вона, Альбертина, її не знає, і вішістка «обіцяла їх познайомити». Отож, Альбертина зголосилася з нею познайомитися, якщо дама їй це обіцяла, або дама сама запропонувала їх познайомити, знаючи загодя, що цим потішить Альбертину. Одначе, якби я спробував закинути це Альбертині, я мусив би розкрити, що Альбертина сама себе виказує з головою,
— вона прикусила б язика, я нічого більше не з’ясував би і вона перестала б мене боятися. Зрештою, ми мешкали в Бальбеку, а вішістка і її приятелька — в Ментоні; далеч, брак небезпеки швидко розбили мої підозри. Часто, коли маркіз де Камбремер нагукував на мене з вокзалу, ми з Альбертиною якраз користали-ся з нічної темряви, хоч я мусив борюкатися з нею, бо вона трохи пручалася, побоюючись, що не досить темно. «Бачте, я певна, що Коттар бачив нас, а як і ні, то чув ваш здавлений голос, саме як точилася розмова про вашу ядуху, щоправда, вже іншого роду», — хвалилася Альбертина, приїжджаючи на Дувільський двірець, де ми знову сідали на приміський потяг, вертаючи назад. Повернення, як і їзда туди, підносило мою душу, мені пахнула мандрівочка, я прагнув нового життя, зректися наміру побратися з Альбертиною і навіть доходив думки порвати з нею, то більше, що складні наші взаємини полегшили б цей розрив. Бо при поверненні, як і дорогою сюди, до нас підсідали знайомі або віталися з нами, стоячи на пероні; і безугавна втіха спілкування з людьми, його заспокійлива і сновійна дія брали гору над таємними розкошами уяви. Раніше за самі станції примеркли їхні назви (які вкидали мене в замрію уже першого вечора, коли ми прибули сюди з бабусею); вони втратили свою небуденність уже того вечора, коли Брішо на Альбертинин загад докладно розтлумачив нам їхню етимологію. Я захоплювався тим, що деякі з них закінчува-лися на «флер», як от: Фікфлер, Онфлер, Флер, Барфлер, Арфлер тощо, сміявся над закінченням «віл» у Бріквілі. Проте «квіт» зник укупі з «волом», тільки-но Брішо (він сказав про це першого ж разу в поїзді) розтлумачив мені, що «флер» йде від «фіорду», а «віл» від «вілли». Він наводив силу прикладів, і те, що спершу лунало своєрідно, ставало буденним. За Бріквілем пішов Ельвіл, і навіть у назві, на око не менш самобутній, ніж сама місцевість, тобто в назві Пендеп, у якій, як мені здавалося, ще во время оно найхимерніші, найнезбагненніші для людського розуму нашарування, зрештою, стопилися в одне брутальне слово, смаковите й твердюче, мов гатунок нормандського сиру, я, на свій розпач, виявив галльське «пен» (тобто — гора), яке так само криється і в Пенмарці, і в Апеннінах. Знаючи, що на кожній зупинці на мене чекає ручкання з друзями (якщо не їхнє підсідання), я казав Аль-бертині: «Питайте мерщій у Брішо про цікаві для нас назви. Ви згадали Маркувіль-Пишний». — «Авжеж, мені дуже до вподоби пишання, цьому містечку є чим пишнитися», — погодилася Альбертина. «Вам би воно здалося ще пишнішим, — відгукнувся Брішо, — якби, замість зфранцуженого чи златинізованого (в капітулярії єпископа Баєзького згадується МагсочіИа эирегЬа), воно постало перед вами давнішим, ближчим до нормандського: МагсиІркіу'Ша БирегЬа, себто селитьба, дідизна Меркульфа. Майже в усіх цих назвах, що закінчуються на «віль», перед вами могли б постати на цьому узмор’ї привиди жорстоких завойовників-норманів. В Арамбувілі перед вагонними дверцятами стояв хіба наш славний доктор, зовсім не схожий на норманського отамана. Але, заплющивши очі, ви могли б побачити славуту Ерімунда (Негітипсітіїа). Я не знаю, чому тут їздять дорогою між Луаньї і Бальбек-Пляжем, а не мальовничим шляхом між Луаньї і старим Бальбеком, а все ж, може, пані Вердюрен вас туди возила. Тоді ви бачили Енкарвіль, сельбища Віскар і Турвіль, а близесенько від дому пані Вердюрен — село Турольд. Зрештою тут були не лише нормани. Здається, заходили аж сюди й германці (Оменанкур, Аіетапісигіїз), але про це нічичирк, а то он той молодий офіцер перестане відвідувати своїх кузенів. Наїжджали сюди й саксонці, як про це свідчить джерело Сисон (до нього вчащає пані Вердюрен і неспроста), а в Англії — Міддлсекс чи Ессекс. Це річ неймовірна, але буцімто тут з’являлися й готи, гези, як називали їх, ба навіть маври, бо Мортань випало від Мавританії. Слід цього зостався в Ґурвілі (Соїкогитчіїїа). Зрештою збереглися якісь вказівки й на латинян — Ланьї (Ьайпіасит)». — «А я хотів би з’ясувати походження назви Торпегом, — озвався пан де Шар-люс. — «Гомо» — це зрозуміло (тут різьбар і Коттар значуще пе-резирнулися). А ось що таке Торп?» — «Гом» аж ніяк не означає того, що ви, бароне, схильні тут припускати, — заперечив Брішо, хитро бликаючи на Коттара й різьбаря. — «Гом» не має нічого спільного зі статтю, до якої я не можу зарахувати моєї матері. «Гом» — це «Гольм» — острівець чи щось таке. А ось Торп, або селитьба, трапляється в сотні назв, але я й так уже увірився нашому юному другові безконечним переліком. Коротко, Торпегом, хоча це слово з норманської мови, не криє в собі імени норманського ватажка. Отож ви бачите, як увесь цей край був онімечений».