— «Гадаю, професор передає куті меду, — озвався пан де Шар-люс. — Учора я був ув Оржвілі...» — «А ось зараз, бароне, я верну вам чоловіка, якого відібрав у вас в Торпегомі. Відкиньмо педантизм; хартія Роберта Першого дає нам замість Оржвіля — Otgerivilla, дідизна Отґера. Все це імена колишніх феодалів. Октевіль-ла-Венель повстало з л’Авенеля. Рід Авенелів гримів у середньовіччя. Бурґноль, куди нас возила одного разу пані Вер-дюрен, писалося Бурґ-де-Моль, бо те сільце належало в одинадцятому сторіччі Бодуанові де Молю, зарівно, як Jla Шез-Бодуен. Ба, ми вже в Донсьєрі». «Ой лишенько, невже всі ці поручники вдеруться зараз сюди? — скрикнув пан де Шарлюс, удаючи переляк. — Я потерпаю за вас, мені-то байдуже, я висідаю». — «Ви чуєте, докторе? — сказав Брішо. — Барон боїться, як би офіцери не потовкли його. А проте вони мають цілковите право юрмитися тут, бо Донсьєр — це дослівно Сен-Сір, Dominus Cyriacus. У багатьох назвах sanctus і sancta заступлено dominus і domina. І ось тихе військове містечко часами прибирає оманливої подоби Сен-Сіру, Версаля і навіть Фонтенбло».
При поверненні (як і їдучи туди) я просив Альбертину одягатися тепліше, добре знаючи, що в Амнанкурі, у Донсьєрі, в Епревілі, в Сен-Васті нас чекають короткі зустрічі з приятелями. Мені було приємно, скажімо, в Ерменонвілі (в дідизні Ерімунда) бачитися з паном де Козеняком, — користаючи з того, що він мусив зустрічати на станції гостей, він кликав мене поснідати назавтра в Монсюрвані; а в Донсьєрі мене тішив раптовий наїзд якогось славного Роберового друзяки: Робер посилав його (коли сам не був вільний) переказати мені запрошення капітана Бородинсь-кого на бенкет офіцерів у «Півні-смільку» або підофіцерів у «Золотому фазані». Сен-Лу з’являвся часто сам; і тоді я, поки він пив-гуляв із нами, непомітно для інших стежив у дві оці за Альбертиною, — зрештою, зайва осторога. Проте одного разу мені довелося урвати своє чатування. Під час довшої зупинки Блок, уклонившись нам, утік майже одразу до батька, — той, діставши спадок від вуйка, винайняв замок Командорія і тепер паношився, роз'їжджаючи в поштовій кареті з форейторами в лівреях. Блок попрохав мене провести його до повозу. «Але поквапся, бо мої-огирі нетерплячі; ходімо ж, улюбленцю богів, ти врадуєш мого батька». Але мені було несила покидати Альбертину з Робером у потягу, без мене вони могли розмовляти, перейти до іншого вагона, пересміюватися, торкатися одне одного; погляд мій, прикутий до Альбертини, не міг відірватися від неї, поки Сен-Лу ще не пішов. Я добре бачив, що Блок, прохаючи мене про таку дрібну послугу — привітатися з його батьком, спершу сприйняв мою відмову як негречність, та ще й нічим не виправдану, бо кондуктор попередив нас, що потяг стоятиме принаймні чверть години і що майже всі подорожні, без яких він не рушить, повиходили на перон; а потім Блок пройнявся певністю, — і моє поводження підтверджувало його думку, — що я до самого шпику сноб. Йо-му-бо були відомі імена людей, у чиєму товаристві я обертався. Справді, пан де Шарлюс (прагнучи зблизитися з Блоком) сказав трохи раніше, забуваючи або махнувши рукою на те, що я це вже зробив колись: «Познайомте мене з вашим приятелем, інакше ви виявите неповагу до мене» — і озвався до Блока, і той так його зачарував, що барон сказав йому на прощання: «Маю надію, що ми ще побачимось». «Отож-бо, ухвала остаточна: ти не хочеш пройти кільканадцять кроків і привітатися з моїм батьком, не хочеш справити йому приємність?» — спитав Блок. Я був у розпачі: я і з Блоком не по-дружньому; а ще більше мене гнітило те, як це пояснював собі Блок: либонь, він уявив собі, що звиклий обертатись у «великопанському» товаристві, я легковажу своїми скромнішими друзями. Відтоді він зі мною розцурався і, що найприкріше, перестав мене шанувати. Проте пояснити Блокові, чому я залишився в вагоні, означало признатися йому, що я ревную Альбертину, а це було для мене ще болючіше, ніж залишити його переконаним у моїй світській глупоті. Отак воно буває: теоретично ми вважаємо, що ліпше все з’ясовувати щиро, уникати непорозумінь. А в житті непорозуміння часто набігають одне на одне, і в тих рідкісних випадках, коли випадає слушна нагода розвіяти їх, у нас нема іншої ради — не так ситуація! — як навести на виправдання щось таке, що ще більше образить нашого приятеля, ніж підозрювана наша провина, або зрадити секрет, — що світило мені, — а це здається нам ще гіршим, ніж саме непорозуміння. Зрештою, якби навіть не розжовуючи Блокові (раз я не міг уволити його волю) причини своєї одмови я попросив його не гніватися, то тільки посилив би його уразу, показуючи, що здогадуюся про неї. Залишалося лише схилитися'перед фатумом, якому хотілося, щоб Альбертина перешкодила мені провести Блока, і який самого Блока навів на думку, що до цього привинилося моє блискуче світське оточення, думку нісенітну, бо навіть коли б воно було б пишніше у стократ, воно породило б у мені лише зворотну дію, тобто я вже примилявся б тільки до Блока, оточив би його винятковою увагою. Отож, незумисний, ідіотський випадок (як от зустріч Апьбертини з Робером), убивши клин поміж двох людських доль, чиї лінії майже збігалися, здатен розвести їх так, що вони чимраз більше віддалятимуться одна від одної, щоб уже зроду не зійтися. Навіть дружба щиріша, ніж Блокова дружба зі мною, черствіє, якщо мимовільний винуватець сварки не годен усе пояснити скривдженому, щоб заспокоїти його вражене самолюбство й повернути його симпатію.