приятелька панни Вентейль та її подруги, професіональної адептки сафізму, — це проти того, що я уявляв собі в хвилини найболісніших сумнівів, було тим самим, чим проти акустичного приладу на виставці 1889 року, здатного в найсміливіших сподіваннях сполучити хіба що два крила будин-ка, є телефонні дроти, що ширяють над вулицями, містами, полями, морями, сполучаючи країни. Я причалив до страшної terra incognita, переді мною відкривалася пора нежданих-негаданих мук. А все ж цей дошкульний потоп суворої дійсносте, ринувши на нас, потоп, хоч би який він незмірний проти наших несміливих і жалюгідних гадок, уже передчувався в них. Запевне те, про що я оце, власне, дізнався, факт дружби Альбертини і мадемуазель Вентейль, було чимось таким, що не вкладалося в моїй голові, але чого я невиразно побоювався, коли так турбувався, дивлячись на Альбертину з Андре. Часто лише кволість творчої уяви перешкоджає нам іти далі хресним шляхом. Проте найстрашніша дійсність — вкупі зі стражданням — радує нас дивовижним відкриттям, бо надає нової і ясної форми тому, що ми пережовували в собі довго, самі про це не знаючи. Потяг зупинився в Пар віл і, з пасажирів залишилися тільки ми, і кондуктор крикнув «Парвіль!», але голос його якось скволів від почуття не-потрібности свого обов’язку, бо він керувався тільки звичкою, що змушувала його виконувати обов’язок, привчаючи до точности, але воднораз прищеплюючи байдужість, а надто сонливість. Альбертина сиділа напроти мене; побачивши, що вона приїхала, вона ступила кілька кроків і відчинила дверцята. Але ці рухи, які вона робила на те, щоб вийти з вагона, краяли мені серце, так наче — хоча; здавалось, Альбертинине тіло не було з’єднане з моїм тілом — цей просторовий проміжок, який правдивий маляр мав би удати, був тільки позірність; якби хтось захотів намалювати нас у щиро реалістичному дусі, він мусив би помістити Альбертину не оподаль мене, а в мені. Ідучи, вона завдала мені такого болю, що я кинувся слідком за нею і розпачливо потягнув її за руку. «Чи не було б вам фізично протипоказане переночувати в Бальбеку?» — «Фізично, ні. Але я засинаю з утоми». — «Ви зробили б мені велику ласку...» — «Ну, гаразд, хоча я не розумію, чому ви не сказали мені раніше. Згода, ночуватиму в Бальбеку». Моя мати вже спала, коли, звелівши, щоб Альбертині відвели кімнату на другому поверсі, я повернувся до себе. Я сів біля вікна, тлумлячи ридання, щоб мати, відокремлена від мене тонкою перебіркою, не почула їх. Я забув зачинити віконниці, і, звівши очі, побачив відблиск пригаслої червені, знайомий мені з рівбельського ресторану та з одного шкіца Ельстірового. Я згадав, як я хвилювався, коли побачив його з вагонного вікна, вперше під’їжджаючи до Бальбека, побачив цей образ вечора — вістового не ночі, а нового дня. Але віднині жоден день не буде для мене новий, не пробудить у мені жаги незнаного щастя, це буде ще один день страждання, і страждати мені доти, доки витримає страдник. Тепер я вже не сумнівався, що Коттар, коли ми сиділи в парвільському казино, мав рацію. Те, чого я боявся, те, що я вже невиразно підозрював ув Альбертині, те, що інстинктивно відчував у всьому її єстві, те, що мій розум, бо так мені хотілося, повсякчас відкидав, — була правда! За Альбертиною я бачив уже не блакитні морські вали, а монжувенську кімнату, де вона падала в обійми мадемуазель Вентейль, падала зі сміхом, в якому ніби лунала любовна для неї новина. Бо навряд щоб мадемуазель Вентейль з її нахилами не поважилася підманути таку вродливицю, як Альбертина! А доказом, що Альбертина не була ображена і згодилася, є те, що вони не порізнилися і що їхня близькість міцніє. А отой гожий Альбертинин жест, яким вона клала підборіддя на Розамундине плече, з усмішкою дивлячись на неї й цілуючи її в карк, жест, який нагадував мені мадемуазель Вентейль, але який досі не насував мені певної думки, що один і той самий нахил голови спричинений одним і тим самим збоченням, — хто знає, чи не перебрала його Альбертина від мадемуазель Вентейль? Помалу на світ займалося. Раніше, прокидаючись, я завжди зустрічав усмішкою все, що помічав, — філіжанку кави з молоком, шерех дощу, виття вітру, а нині відчув, що день, який настає, і ті дні, які прийдуть слідом за ним, уже не принесуть мені надії на незнане щастя, вони тільки шарпатимуть мене невпинною згризотою. Мені залежало ще на життю, але я знав, що я можу сподіватися від нього тільки болю. Я побіг до ліфта і, попри пізню годину, викликав хлопця, який чергував уночі. Я попросив його піти до Альбертининої кімнати і сказати їй, що мені треба їй повідомити щось дуже важливе, тож чи не зможе вона мене прийняти. «Панянка воліє прийти до вас сама, — приніс він мені її відповідь. — Почекайте хвилинку».*"