Зрештою віконтеса д’Арпажон була в злому гуморі недарма: багато хто в цю мить задивився на балкон у дусі Відродження, де в кутку, замість монументальних статуй, якими о тій порі нерідко оздоблювали балкони, стояла, спираючись на поруччя, ще скульп-турніша, ніж вони, пишна дукиня де Сюржері-ле-Дюк, та, що успадкувала від віконтеси д’Арпажон серце дука Ґермантського. Під легким білим тюлем, що захищав її від нічної прохолоди, видно було її гнучке тіло, подібне до знесеної увись богині Вікторії. Мені залишалося тільки звернутися до барона де Шарлюса — той сидів нині в одній з кімнат нижнього поверху з виходом до саду. Я мав досить часу (барон удавав, ніби весь поглинутий партією в віст, бо так йому зручніше було прикидатися, ніби він не бачить нічого круг себе), щоб помилуватися на мистецьку й зумисну простоту його фраку, який завдяки дрібничкам, помітним лише окові кравця, здавався вістлерівською «Гармонією» в чорно-білих тонах, точніше, в чорно-біло-червоних, бо барон де Шарлюс на широкій стьожці, прип’ятій до жабо, носив хрест із білої, чорної і червоної емалі, хрест лицаря Мальтійського закону. Аж ось де Шарлюса відірвала од вісту дукиня де Галардон; вона підвела до нього небожа, віконта де Курвуазьє, гарного хлопця з нахабним личком. «Кузене, — промовила дукиня де Ґалардон, — дозвольте відрекомендувати мого небожа Адальбера. Адальбере, оце і є славетний дядько Паламед, про якого ти стільки чув». — «Добрий вечір, пані де Ґалардон! — відповів барон де Шарлюс. І процідив, навіть не глянувши на Адальбера: — «Добрий вечір, пане!» — процідив таким сердитим і таким грубим тоном, що всі були вражені. Може, він, гадаючи, ніби дукиня сумнівалася в його високомораль-ності і не могла відмовити собі в утісі натякнути на його нецноту, поклав собі впинити найменший привід з’ясувати по-своєму теплу зустріч з її небожем і воднораз привселюдно продемонструвати свою байдужість до молодиків; можливо, йому здалося, ніби Адальбер мав не вельми поштиву міну, коли тітка відгукувалася про нього, барона, а можливо, бажаючи підтримувати зв’язок із таким приємним кузеном, він почав з наскоку, щоб потім забезпечити собі перевагу, — так монархи, перш ніж піти на дипломатію, вдаються до військової акції.
Домогтися, щоб барон де Шарлюс рекомендував мене принцові, виявилося легше, ніж я гадав. Річ у тім, що протягом останніх двадцяти літ цей Дон Кіхот бився з безліччю вітряків (здебільшого з родичами, які, на його думку, зле ставилися до нього). Він так часто забороняв представникам чи представницям роду Ґермантів запрошувати когось — «як особу, яку треба гнати утришия», — що ті вже боялися, як би не розбити глека з усіма, кого вони любили, не позбутися навік деяких нових цікавих знайомств — тільки задля «приємности» вислуховувати гри-мотню, зовсім безпідставну, проти них уразливого швагра чи кузена, який вимагав, щоб ради нього кидали дружину, брата, дітей. З усіх Ґермантів найдалекоглядніший, барон де Шарлюс бачив, що на його заборони зважають через раз, і, передбачаючи майбутнє, побоюючись, як би з ним колись не порвали, поклав собі піти на компроміси, почав, як-то кажуть, попускати віжки. Ба більше: позаяк він був здатний дихати тяжким духом на свого зненавиду цілі місяці й навіть цілі роки, роблячи все, щоб цієї істоти не запросив хтось із Ґермантів, і ладен, мов якийсь носій, зчепитися з самою королевою (ранг того, хто чинив йому опір, переставав для нього існувати), вибухи гніву поновлювалися в нього надто часто і саме тому були дещо уривчасті. «Ідіот! Шелихвіст! Йому вкрутять хвоста! Викинуть на смітник! Ось тільки шкода, що це погіршить санітарний стан міста!» — гарикав він, навіть сидячи сам у своєму кабінеті за читанням листа, який здався йому зухвалим, або згадуючи внесені у його вуха чиїсь слова. Проте спалах нової люті на іншого ідіота приборкував перший спалах, і якщо перший ідіот виявляв до нього пошану, викликаний ним гнів забувався: лють тривала недовго і перерости в якусь виразну зненависть не встигала. Ось чому, хоч я був у нього в неласці, прохання відрекомендувати мене принцові він, мабуть, таки уволив би, якби я з делікатности і щоб він не запідозрив, ніби я так зарвався, що прийшов до цього дому, сподіваючись на щасливу нагоду й розраховуючи завдяки баронові залишитись тут, я, собі на лихо, не додав: «Адже вам відомо, що я добрий їхній знайомий, принцеса була дуже ласкава зі мною». — «Га! Якщо ви з ними знайомі, то навіщо мені вас рекомендувати?» — пихато кинув він і, повернувшись до мене плечима, грав далі, вдаючи азарт, у віст із нунцієм, німецьким послом і ще з якоюсь невідомою мені особою.