Оскільки зір облудний, нам увижається, що людське тіло, навіть кохане, як Альбертинине, є чимось поза нами, відлетим від нас на кілька метрів, кілька сантиметрів. 1 так само з душею, що домує в ньому. Але як щось перемістить душу, показуючи, що вона кохає не нас, а когось іншого, тоді з тьохкання серця ми відчуваємо, що кохана істота не за кілька кроків від нас, а в нас самих. У нас самих, десь неглибоко. Слова: «Це приятелька мадемуазель Вентейль» стали тим Сезамом, якого я сам зроду не знайшов би і який впустив Альбертину до закамарків мого зболеного серця. А я міг би сто років силкуватися відчинити браму, прибиту за нею, і так і не збагнути, як її відчинити.
Цих слів я якийсь час не чув, — поки Альбертина була зі мною. Цілуючи її так, як я цілував матір у Комбре, цілував, щоб заспокоїтися, я майже вірив у невинність Альбертинину чи бодай гнав думку про відкрите в ній збочення. Але нині, коли я залишився сам, ці слова знов залунали — так гуде, коли з нами перестають розмовляти, у вухах. У її збочанні тепер я вже не сумнівався. Сонце, встаючи, одмінипо навколишній світ, і його світло загострило мою муку, ніби від зміни пози. Ніколи ранок не здавався мені таким прекрасним, а водночас таким болісним. Уявивши, як зараз спахне вся ця байдужа природа і як ще вчора я тільки й жадав би, що милуватися на неї, я ридма заридав. Аж це, ніби роблячи якийсь гойний принос, який символізував ту криваву офіру, яку я муситиму віднині щоранку складати, зріка-ючись усяких радощів, складати поки віку, на освячення відновленої моєї щоденної гризоти і на роз’ятрення моєї кривавої рани, золоте яйце сонця, вигулькуючи наче від порушення рівноваги, спричиненого зміною густини у процесі згортання, наїжачене пломінцями, як на картині, прорвало вмить заслону, за якою воно, як уже відчувалося, трепетало в очікуванні виходу на сцену й шугання вгору, прорвало і розтопило у хвилях світла свій таємничий буйний пурпур. Я почув свої ридання. Аж це двері несподівано розчинилися, і мені, з розкалатаним серцем, примарилося, ніби ввійшла бабуся, вона приходила вже кілька разів, але вві сні. Може, це теж тільки сон? На жаль, то була ява. «Тобі здається, ніби я схожа на бабусю», — лагідно сказала мама, бо то була вона, своєю ніжністю намагаючись мене заспокоїти і водночас потверджуючи свою схожість із бабусею гарним усміхом скромних гордощів без тіні кокетства. Її волосся в неладі — причому сиві пасма не були сховані й вилися довкола неспокійних очей, довкола змарнілих щік, бабусин шлафрок, який вона тепер носила, — ось причина того, чому я не зразу впізнав її і завагався: чи я часом не сплю і чи не воскресла моя бабуся? Моя мама вже давно куди більше нагадувала бабусю, ніж мою молоду, веселу неньку, яку я знав у дитинстві. Але зараз я про це не думав. Якщо ми захоплені читанням, ми не вкмітимо, як збіг час, і нараз побачимо, як сонце, таке саме ясне учора о цій порі, створює довкола себе таку саму кольорову гаму, таку саму гармонію, все те, що готує спад. Мама підкреслила мою помилку, усміхаючись, бо їй було приємно, що вона схожа на свою матір. «Я прийшла, бо мені уві сні причулося, що хтось плаче, — пояснила мама. — Це мене й розбудило. Але чому ж ти не лягав? І очі в тебе повні сліз. Що тобі таке?» Я обхопив її голову руками: «Мамо! Я боюся, як би ти не подумала, ніби в мене сім п’ятниць на тиждень. Але вчора я недобре відгукнувся при тобі про Альбертину, я був несправедливий». — «Ну й що тут такого?» — заперечила мама і, побачивши світову зорю, сумно всміхнулася, згадавши матір, а щоб я не проочив видовиська, якого — на превеликий жаль моєї бабусі — я ніколи не бачив, показала на вікно. Але за бальбець-ким пляжем, за морем, за сходом сонця, на який показувала мені мама, я з розпачливим болем, і того розпачу мого не можна було не помітити, бачив монжувенську кімнату, де Альбертина, рожева, з задерикуватим носиком, згорнулася клубочком, ніби велика кицька, на тому місці, де колись лежала приятелька мадемуазель Вентейль, і заливалася сласним сміхом: «Дарма! А як навіть і побачать, біс із ним. Чи мені не стане духу плюнути на цю стару мавпу?» Ця сцена світила мені крізь ту, яка простягалася переді мною в вікні і яка була ніби темною вуаллю, упалою на неї, як падає на щось відблиск. І сцена-вуаль здавалася примарною, буцімто намальованою. Напроти нас, на пасмі парвільських скель, гайок, де ми грали у тхора, положисто спускався до моря, купаючи своє зело в щирому злоті води, як це часто бувало в надвечір’я, коли ми з Альбертиною, посидівши в гайку, на схилку дня йшли додому. Серед безладних рожевих і небесних клаптів нічної мли, які ще клубочилися над водою, усіяною перламутровими скалками зорі, сунули човни, усміхаючися сонячним за-орам, а промені закрашували нажовто вітрило і край бушприту, достоту як увечері, коли човни поверталися: то була сцена примрійна, крижана, безлюдна, викликана лише спогадом про захід, не підперта, як увечері, шерегом денних годин, що зазвичай звістували її мені, сцена відрубна, окремішня, ще хисткіша, ніж моторошний монжувенський образ, якого вона не здолала знищити, сховати, прикрити, зітканий із видінь яловий образ, породжений пам’яттю і сном. «Годі-бо, — заперечила матір, — ти не сказав про неї нічого поганого, ти просто заявив, що вона тобі набридла і ти радий, що поклав собі не женитися з нею. За чим же тут плакати? Подумай, що твоя мама сьогодні їде і що їй буде дуже важко покидати в такому стані свого котусика. Надто ж тому, бідолашко мій, що не так-то я й матиму час тебе втішати. Перед від’їздом завжди ніколи, хай ви вже й спакували речі». — « Га я не про те». Отут-то, вираховуючи прийдешність, прикидаючи силу моєї волі, розуміючи, що такий любовний вогонь Альберти-ни до приятельки мадемуазель Вентейль, палаючи давно, не може бути невинний, що Альбертина в усе втаємничена і, як показувала її манера триматися, народилася з нахилом до цього збочення, який моя тривога не раз уже передчувала, яшму вона віддавалася, мабуть, завжди (якому вона, може, віддавалася й нині, скориставшися з того, що мене з нею немає), я й сказав матері, знаючи, як її засмучую, хоча вона свій смуток, зраджуючи його лише виразом поважної задуми, який з’являвся на її лиці, і приховала, коли вона боялася чимось уразити мене, виразом, якого вона вперше прибрала у Комбре, коли зголосилася зночу-вати ніч біля мого ліжка, виразом, який нині надавав їй незвичайної подібности до бабусі, коли та дозволяла мені випити коньяку, — я й сказав, отже, матері: «Я знаю, як тебе засмучу. По-перше, замість залишатися тут, як ти хотіла, я їду разом із тобою. Та це ще півбіди: я зле тут почуваюся, мені ліпше вернутися додому. Тільки надто не сумуй, чула? Сіль ось у чім. Учора я помилився і мимоволі ввів тебе в оману, я думав про це всеньку ніч. Я конче мушу, і на тому й станьмо, бо тепер я добре здаю собі в усьому справу, бо я вже нині не відступлюся, бо інакше нічого мені жити, я конче мушу оженитися з Альбертиною.