Про один досить прикрий випадок — із тих, що зазвичай приключалися тоді, як зривався вітер, я й хочу зараз оповісти. Віконтесу д’Арпажон запевнили, ніби дук Ґермантський — насправді ще відсутній — перебуває з дукинею де Сюржері в рожевомар-муровій галереї, куди можна було потрапити, поминувши подвійну колонаду, яка височіла біля цямрини басейну. І от як віконтеса д’Арпажон збиралася пройти повз одну колону, сильний подмух теплого вітру збив струмінь і скропив так рясно прекрасну даму, що вода потекла за викот сукні, і дама промокла як хлющ, буцімто її занурили в купелю. Одразу ж неподалік почувся ритмічний рик, такий гучний, що могло його б почути ціле військо, але уриваний короткими паузами, ніби він був звернутий не до всього війська, а по черзі до кожного підрозділу: то великий князь Володимир від усієї душі сміявся над душем віконтеси д’Арпажон — потім він любив хвалитися, що це був один із найкумедніших випадків у його житті. Коли хтось із милосердних гостей зауважив москалеві, що потерпіла заслуговує, мабуть, на жаль, і що висловлене ним співчуття було б до вподоби тій, хто у свої сорок із гаком гордо дає собі раду сама і незворушно витирається шарфом, байдужа до води, що злосливо періщить у цямрину водозбору, великий князь, людина доброго серця, визнав за потрібне послухатися цієї ради, і тільки-но ущухли останні сальви сміху, як почувся новий рик, рик іще гучніший. «Браво, стара!» — гукнув він, ляпаючи в долоні, як у театрі. Віконтесі д’Арпажон не сподобалося, що її моторність хвалять коштом її молодости. І коли хтось, намагаючись перекричати гомін води, який, проте, легко заглушував громовий зик великокняжого голосу, сказав їй: «Здається, його імператорська високість вам щось мовить», вона заперечила: «Ні, то він маркізі де Сувре».
Я пройшов через сад і знову піднявся сходами, де потому, як принц зник зі Сванном, гості зібралися довкола барона де ІІІар-люса, — так, коли Людовік XIV покидав Версаль, люд збирався ще тісніше біля його брата. Коли я проходив повз барона, він мене спинив; слідком за мною йшли дві дами і молодик; вони наближалися до нього, щоб привітатися.
«Це дуже мило, що ви тут, — сказав він, подаючи мені руку. — Добривечір, пані де ля Тремуай, добривечір, люба Ерміні!» Мабуть, барон згадав, що він казав мені про свою ролю глави Ґермантського дому, а що не зумів притлумити свою досаду, то зобразив на своєму виду втіху, проте його аристократична пиха та істеричність одразу ж надали їй форми безмежної іронії. «Це дуже мило, — повторив він, — а надто потішно». Та й давай гагакати, щоб засвідчити тим своїм гагаканням свою нібито радість і водночас — безсилля людського слова її передати; тим часом деякі гості, знаючи його неприступність і схильність до диких вибриків, цікаво наближалися, по чому з майже непристойним поспіхом брали ноги на плечі. «Годі, не гнівайтесь, — сказав мені барон, торкнувшись мого плеча, — вам же відомо, як я вас люблю. Добривечір, Антіоше, добривечір, Луї-Рене! Фонтан уже бачили? — спитав він мене радше ствердним, ніж запитальним тоном. — Правда, гарно? Дивовижно! Могло б бути ще ліпше, звичайно, якби чимось у ньому пожертвувати, — тоді б у цілій Франції не було більшого дива. Але його й так можна назвати шедевром. Бреоте вам скаже, що ліхтарики там повісили даремно, але скаже тільки для того, аби ви забули, що ця безглузда думка виникла у нього. Та загалом він так і не зумів спотворити водограй. Спотворити твір мистецтва куди важче, ніж створити його. Зрештою ми вже давно невиразно передчували, що Бреоте поступається своїм хистом перед Юбером Робером».