Я знову влився в потік гостей, прибулих до палацу. «Чи давно ви бачили мою прегарну кузину Оріану? — спитала мене принцеса, яка щойно покинула своє крісло сприходу і нині вкупі зі мною ішла до вітальні. — Вона незабаром має приїхати, ми з нею бачилися вдень, — додала господиня дому. — Вона мені обіцяла. До речі, ви, здається, обідаєте з нею та зі мною в четвер у королеви італійської в амбасаді. Там будуть усілякі високості, я страх як боюсь!» Принцесі Ґермантській високості навряд щоб були страшні: у її салонах роїлося від княжат крови, а «мої славні Кобурги» вона проказувала таким тоном, яким могла б сказати: «Мої славні песики». Тож «я страх як боюсь!» вона додала просто з глупоти, яка у світовців бере гору навіть над марнославством. Про свою генеалогію вона знала менше, ніж перший-ліпший учитель історії. Що ж до своїх приятелів, то вона хизувалася тим, що знає їхні прізвиська. Спитавши мене, чи я обідаю на тім тижні в маркізи де ля Бюльби, яку часто називали Бульбою, і, діставши від мене заперечну відповідь, принцеса помовчала. Потім, лише на те щоб похвалитися дешево здобутою ерудицією, щоб продемонструвати, що гавкає з усіма в одну дірку, докинула: «Бульба» — жінка приємна з усіх поглядів».
Під час нашої розмови з принцесою ввійшло дуцтво Германське. Але приступити до них мені не пощастило, бо в мене вчепилася турецька послиха, — показуючи мені на господиню дому, яку я щойно покинув, вона гукнула, хапаючи мене за руку: «О! Яка ж вона чарівна, принцеса! Вона стоїть вище за всіх! Якби я була мужем, — додала вона з одробиною східного схиляння і чуттєвости, — я присвятила б усе своє життя цьому небесному створінню». Я відповів, що й сам так думаю, що знаю ліпше двоюрідну її сестру, дукиню. «Та де! Жодного порівняння! — заперечила послиха. — Оріана пишна світська дама, її дотепність запозичена у Меме та в Бабала, а Марі-Жільбер — це особистість».
Безапеляційно накидати мені те, що я маю думати про знайомих? Від такого я зроду не був у захваті! До того ж шанувати по заслузі дукиню Германську я мав куди більше право, ніж турецька послиха. З другого боку, я дувся на послиху через те, що вади простого нашого знайомого і навіть нашого приятеля — це для нас ніби трутизна, від якої, на щастя, передбачено «мітридат-ку». Але не претендуючи на якісь наукові аналогії, не згадуючи про «анафілаксію», зауважмо, що в надрах наших приятельських або світських взаємин криється ворожнеча, від якої ми ненадовго зцілюємося, але напади якої повертаються. Звичайно від цієї трутизни ми страждаємо мало, поки люди з нами «природні». Через посилання турецької послихи на незнайомих їй людей, таких, як Бабал, Меме, дія протиотрути, завдяки якій я цю даму терпів, припинилася. Я сердився на неї, хоча, зрештою, зовсім даремно: адже вона згадувала їх не на те, щоб переконати інших, ніби вона близька до Меме, а через свої поверхові знання, які підказувала їй, що називати так великих панів — це місцева особливість. Курс навчання вона відбула за кілька місяців і екзаменів не складала. Та по зрілому роздумі я виявив іншу причину своєї нехоті до товариства послихи. Недавно в Оріани ця сама дипломатка поважно й переконано заявила мені, що принцеса Ґермантська їй не до вподоби. З’ясовувати, чим спричинена зміна у ставленні до принцеси, було зайве: все вирішило запрошення на сьогоднішнє свято. Послиха не розминалася з правдою, переконуючи мене, що принцеса Ґермантська — божественна істота. Вона думала так завжди- Проте досі її до принцеси не запрошували, і їй хотілося впевнити інших, щоб інші повірили, ніби то не її нехтують, а вона сама принципово відмовляється до неї з’являтися. Тепер, коли її покликали і десь-найпевніш кликатимуть і надалі, можна було дати волю своїй симпатії. Здебільшого, коли ми висловлюємося про когось, наші оцінки залежать не від неподіленого кохання і не від політичних заздрощів. Судження пов’язані з тим, запросили нас чи не запросили. Ось причина їхньої мінливости. А втім, як сказала баронеса Ґермантська, коли вкупі зі мною робила огляд салонів, турецька послиха прийшла «дуже доречно». Вона була тут Дуже потрібна. Щирим зіркам великопанського товариства красуватися в ньому набридло. Той, кому цікаво їх побачити, часто має переселятися до іншої півкулі, де вони майже самотні. Але такі жінки, як дружина оттоманського посла, початківки у вищому світі, встигають красуватися, так би мовити, скрізь воднораз. Вони корисні на цих своєрідних виставах, званих вечорами або раутами, куди вони ладні приповзти і напівмертві, аби лишень не пропустити жодного з них. Це фігурантки, на яких завжди можна покластися, палкі шанувальниці всіх свят. Дурненькі жовтодзьоби, несвідомі того, що це зірки фальшиві, бачать у них шиковних королев, і потрібна була б ціла лекція, щоб утокмачити їм, чому в пані Стандіш, про яку вони нічого не знають і яка далеко од світу розмальовує подушки, панського в кожному разі не менше, ніж у дукині де Дудовіль.