Звичайно очі в дукині Германської були невидющі й ледь меланхолійні, вогнем думки вона запалювала їх лише тоді, коли їй доводилося вітатися з кимось із друзів, наче то був не друг, а якийсь живий дотеп, чарівний жарт, витончена страва, чий смак викликає на лиці гастронома вираз вишуканої насолоди. Проте на великих збіговиськах, коли доводилося вітатись раз у раз, вона вважала за виснажливе — за кожною зустріччю гасити пломінь ув очах. Як поцінувач красного письменства, переступивши поріг театру, де ставлять нову річ майстра сцени, виявляє свою певність, що не змарнує вечора: ще віддаючи гардеробниці верхній одяг, строїть на устах інтелігентну усмішечку, а своєму пожвавленому поглядові надає лукаво-схвального виразу — так і дукиня з моменту'свого приїзду запалювала очі на цілий вечір. 1 віддаючи вечірнє манто дивовижної тьєполівської червені, відслоняючи для зорів рубіновий тугий нашийник, обкидаючи свою сукню останнім поглядом, пильним і чіпким, як у кравця, — поглядом світської жінки, — Оріана перевіряла блиск своїх очей не менш старанно, ніж блиск інших своїх клейнодів. Даремно деякі «доброзичливці» на зразок пана де Жанвіля заступили дорогу до входу дукові: «Ви знаєте, що сердека Меме при смерті? Його щойно соборували». — «Знаю, знаю, — відповів дук Ґермантський, відпихаючи зануду. — Святе мирування на нього добре подіяло», — додав він, усміхаючися з утіхи на думку про бал, на який він неодмінно хотів попасти після вечора у принца. «Ми не хотіли, аби думали, що ми вернулися», — сказала мені дукиня. Вона й гадки не мала, що принцеса зрадила її мені, оповівши, що мала хвилинне побачення з Оріаною, і та обіцялася їй приїхати. Дук уже п’ять хвилин не спускав з дружини пронизливого погляду. «Я розповів Оріані про ваші сумніви», — нарешті признався він. Тепер, побачивши, що мої підозри були безпідставні і що їй не треба нічого робити, щоб їх розвіяти, дукиня заявила, що я сумнівався даремно, і довго збиткувалася з мене: «Надумати, що вас не запросили, — отакої! Для вас двері розчинені завжди! Та й нащо тоді я? Невже ви вирішили, що я не вибила б для вас запрошення до своєї кузини?» Мушу сказати, що згодом дукиня робила мені куди більші послуги, проте я й тоді не осмілився б витлумачити ці її слова в тому дусі, що вона закидала мені надмірну скромність. Я вже починав розуміти, що таке німа чи почута з уст мова великопанської гречности, гречно-сти, яка любить пролити бальзам на почуття меншовартности, якого зазнають ті, кого ця ґречність стосується, але яка, проте, вас цього почуття не позбавляє цілком, бо тоді б ця ґречність не мала під собою ґрунту. «Ви нам рівня, якщо взагалі не вищий за нас», — здавалося, промовляли всі вчинки Ґермантів, і промовляли це напрочуд любо — так, щоб ви кохали Ґермантів, захоплювалися ними, але заразом і так, щоб ви їм не вірили; розрізняти фальш цієї гречности означало, з германського погляду, бути добре вихованим; вірити ж у те, що ця ґречність щира, означало показати свою невихованість. А втім, невдовзі я дістав науку, яка навчила мене надалі бездоганно визначати поле й межу певних форм вияву великопанської гречности. Це було на підвечірку, що влаштувала дукиня де Монморансі на честь королеви англійської; гості рушили до буфету, утворюючи щось ніби маленьку процесію, очолювала їх королева, а вів королеву дук Ґермантський. Аж це увійшов і я. Вільною рукою дук на відстані щонайменше сорока метрів подавав мені знаки, приязні й заохочувальні, мовляв, я можу безбоязно підійти і мене не з’їдять замість сендвічів із честером. Але я, вже не новачок в опануванні двірського етикету, не ступив уперед ні кроку, натомість на відстані сорока метрів уклонився низенько, але без усміху, немовби переді мною був хтось ледве знайомий, по чому рушив далі своєю дорогою у протилежному напрямку. Якби я написав якийсь шедевр, дуцтво поцінували б його не так високо, як мій уклін. Його помітив не лише дук, якому того вечора довелося відповідати на уклони півтисячі з гаком душ, а й дукиня, — спіткавши потім мою матір, вона розповіла їй, як я вклонився, одначе остереглася додати, що не підійшов я все ж даремно. Навпаки, вона заявила, що чоловік був захоплений моїм уклоном, і зауважила, що цим уклоном було передано все. Чого тільки не приписувалося цьому уклонові, крім одного і найціннішого, — скромности; мені правили за нього компліменти, але я вбачав у цих компліментах не так нагороду за минуле, як указівку на прийдешнє, подібну до тих, що робить учням директор навчального закладу: «Не забувайте, діточки, ми нагороджуємо не так вас, як ваших батьків, щоб вони послали вас учитися і наступного року». Таким чином віконтеса де Марсант, коли хтось із іншого кола появлявся у неї, хвалила перед ним делікатних людей, які «завжди відгукуються, коли їх кличеш, а взагалі тихіші води, нижчі трави»; так служникові, від якого тхне, кажуть на здогад буряків, що ванни для здоров’я просто-таки необхідні.