Усе це до мене дійшло не зразу, а лише через кілька хвилин, а все тому, що реальність любить гратися в невидимця, поки якась околичність не здере з неї покриву. У кожному разі, я дуже досадував, що вже не чую розмови між колишнім жилетником і бароном. Аж це я зауважив отой призначений для винайму склепик, відокремлений від Жюп’єнового єдино тонкою перебіркою. Аби туди дістатися, досить було піднятися до нас на кухню, зійти чорними сходами до пивниці, пройти через пивницю уздовж усього подвір'я до того місця, де ще кілька місяців тому столяр зберігав свої вироби і де Жюп’єн замірявся складати вугілля, а звідти піднятися на кілька приступців. Таким робом, під прикриттям, я відбув би всю дорогу і мене ніхто б не побачив. Так було найбезпечніше. Але я рушив іншою путею: щоб пройти невидимим, я припадав до мурів і, зрештою, обійшов усе подвір’я по обводу. Якщо мене ніхто не побачив, то я це завдячую радше випадкові, ніж моїй обачності. А на такий нерозважний учинок (тоді як піти через пивницю було б цілком безпечно) порвали мене, як тепер я гадаю, три причини, якщо їх треба шукати взагалі. По-перше, нетерпець. По-друге, якийсь невиразний спогад про те, як я, сховавшись під вікном, підглядав за тим, що діялося в монжувенській оселі панни Вентейль. Справді, учасники таких сцен, яких я був свідком, завше діяли так необережно і дійство це було таке неправдоподібне, що виникало враження, ніби кожне таке відкриття — то якась нагорода хай і за таємний, але дуже ризикований твій вибрик. Нарешті, — мені сором у цьому признатися, стільки тут дитинного, — могла бути й третя причина, і саме вона, гадаю, була вирішальна, хоч я цього й не усвідомлював. Щоб перевірити, чого варті — і переконатися, що їх можна легко розвінчати, — військові теорії Сен-Лу, я ретельно вивчив бурську війну, а також прочитав давні описи експедицій, подорожей. Захопившись такими книгами, я поклав собі гартуватися, наслідуючи їхніх героїв. Коли хвороба прикувала мене до ліжка і я стільки днів і ночей лежав без сну та спочинку, без питва та їжі й уже не сподівався, що знемога та біль мене відпустять, я думав про мандрівника, викинутого на берег, отруєного труйзіллям, тремтячого від холоду, промоклого в морі до рубчика, а за два дні воскреслого і готового шукати навмання тубільців, хоча вони, може, людожери. Приклад такого мандрівця покріплював мене, додавав надії, і я вже не соромився свого хвилинного розпачу. Згадуючи, як бури не боялися перед англійським військом виходити в чисте поле, добираючись до чагарів, я казав собі: «Я не страхополох, аби дрейфити тут, де театром воєнних дій всього лишень наше подвір’я і де мені, — а я ж під час Дрей-фусової справи не раз мужньо ставав на герць, — загрожує тільки один булат: погляди сусідів, але сусіди заклопотані своїми справами, їм не до дворових дивовиж».