Оскільки маркізі де Сент-Еверт пощастило доконати такої метаморфози: салон прокажених перетворити на салон великосвітських пань (тепер це був не салон, а шик-блиск), то було незрозуміло, навіщо тій, хто завтра вряджає найшикарніший проханий обід у сезоні, приїжджати напередодні й звертатися з останнім закликом до своєї раті? Та в тім-то й річ, що салон Сент-Еверт переважав усіх лише в очах тих, для кого світськість зводиться хіба до читання звітів про ранкові прийняття і вечори в «Ґолуа» або у «Фігаро», а самі вони ніколи на них не появляються. Для таких світовців, які бачили світ лише крізь газетні шпальти, переліку дружин послів англійського, австріяцького тощо, дукинь д’Юзес, де ла Тремуай тощо вистачило, щоб вони зараз же утвердили салон Сент-Еверт на першому місці серед паризьких віталень, тоді як насправді він був одним із останніх. Не те щоб звіти брехали. Більшість осіб, названих там, справді була на маркізиних раутах. Але кожну з цих осіб заманювали туди благаннями, компліментами, послугами, і приходили вони на вечір з таким виглядом, ніби роблять маркізі де Сент-Еверт велику честь. Такі салони, які не так принаджують, як віднаджують, і куди їздять, сказати б, з обов’язку, цікавлять хіба що читачок «світської хроніки». Зате ці читачки проочують ті раути, де справді сходиться вишукане товариство: на такі свята господиня дому могла б запросити в?іх дукинь, спраглих потрапити до «числа обранців», а кличе двох чи трьох і не називає імен своїх гостей у газеті. Вона не рахується з «рекламою» так, як рахуються з нею сучасники, або ж її нехтує, та попри це королева еспанська бачить у ній вельможну даму, а чернь не визнає її, бо королева знає, що та за одна, а чернь ні.
Маркіза де Сент-Еверт була з іншого тіста; мов та трудяща бджілка, прилітала вона до дуцтва, щоб зібрати на завтра взяток згоди в усіх запрошених. Барона де Шарлюса в їхньому числі не було: він завжди рішуче відмовлявся. Але він розцурався вже зі стількома, що маркіза де Сент-Еверт могла покласти це на карб баронового лихого характеру.
Звичайно, якби йшлося тільки про Оріану, маркіза де Сент-Еверт могла б не турбуватися: запрошення, повторене усно, принцеса прийняла з тією урочою і оманливою зичливістю, яку декотрі академіки практикують так успішно, що кандидати йдуть від них зворушені й переконані, що можуть покладатися на їхній голос. Але була там не тільки вона. Чи прибуде принц Агріґентський? А пані де Дюрфор? Ось чому, щоб не випускати з обіймів кликаних, маркіза де Сент-Еверт вважала за доцільніше приїхати сюди сама; вкрадлива з одним, владна з іншим, вона натякала всім на те, що їх чекають неймовірні втіхи, якими іншого разу вже не насолодитися, і кожному обіцяла, що він у неї спіткає того, з ким хотів чи повинен був зустрітися. І ось ці повноваження, які вона — подібно до певних магістратів давнього світу — брала на себе раз на рік, повноваження організатора найбільшого прийняття в сезоні надавали їй тимчасової ваги у товаристві. Списки гостей було укладено остаточно, маркіза повільно обходила принцесині вітальні, щоб шепнути то тому, то тому на вухо: «Не забудьте завтра до мене». Воднораз вона давала поживу своєму марнославству, коли, не перестаючи осміхатися, відвертала очі, як помічала якусь непідходящу для себе попелюшку або провінціала-шляхтюру, вхожого до Жільберта на правах колишнього однокласника, але нездатного своєю появою присмачити її прийняття. Вона воліла не озиватися до такого, щоб потім мати змогу сказати: «Я всіх кликала особисто, а з вами, на жаль, розминулася». Отак-то вона, проста собі Сент-Еверт, своїми очима-нишпорками «просіювала крізь сито» зібрання принцесиних гостей! І в ці хвилини вона уявляла себе найсправжнісінькою дукинею Ґермантською.
Треба сказати, що й Оріана не так вільно, як можна було б подумати, розпоряджалася своїми уклонами й усмішками. Звичайно, подеколи відмовляла в них гостям добровільно. «Вона мені остогидла, — казала Оріана, — невже я мушу цілу годину розводитися з нею про її вечір?»
Повз нас пройшла якась підозріло чорноволоса дукиня, вигнана за свою бридоту, глупоту, а також вибрики молодости не з вищого світу, а з його деяких вишуканих кіл. «Ага! — пробурмотіла дукиня Ґермантська, кидаючи на неї вбивчо тверезий погляд знавця, коли йому хтось показує фальшиві коштовності.
— Тут приймають і таких!» Уже сама поява цієї напівзів’ялої дами, чиє лице надто густо прикрашали бородавки з чорними волосинками, підважувала престиж цього вечора в очах дукині Германської. Вона виховувалася з дамою в дитинстві, але порвала з нею всякі стосунки й на уклін її відповіла сухим кивком голови. «Не можу зрозуміти, — сказала вона мені, ніби вибачаючись, — чому Марі-Жільбер запрошує нас укупі з усіма цими покидьками. Можна подумати, що тут набралася всяка шушваль. У Меланії де Порталес усе було куди пристойніше. Вона могла збирати в себе і Святіший Синод і Великий Схід, якщо мала охоту, але нас принаймні в такі дні не кликано». Часто вибагливість дукинина пояснювалася побоюванням, острахом, як би чоловік, який не любив, щоб вона приймала артистів тощо, не наробив їй сорому (Марі-Жільбер, навпаки, сприяла артистам, отож треба було остерігатися, щоб до вас не озвалася якась славетна німецька співачка), а також якимсь ляком перед націоналізмом, яким вона, плекаючи, як і пан де Шарлюс, «дух Ґермантів», гордувала зі світського погляду (нині плазування перед генеральним штабом стало таке незбожне, що генерала-плебея саджали на покуті, а деяких дуків — на ослячій лаві), але якому, знаючи, що сама вона ходить у вільнодумах, робила великі поступки, аж до того, що страшилася поручкатися зі Сванном у цьому антисемітському середовищі. Втім, щодо цього вона швидко заспокоїлася, їй стало відомо, що принц забрав із собою Сванна, щоб стати з ним «на прю». Озиватися на людях до «любого Шарля» вона остерігалася — краще оточити його турботами у сім’ї.