— А що це за одна? — гукнула дукиня Ґермантська, помітивши, як дама дрібного зросту і якоїсь чудної подоби, в чорній зовсім скромній суконьці, у таких ходять біднячки, віддає їй, разом із чоловіком, чолом. Оріана не впізнала її й, привчена приндитися, задерла носа, ніби її оце образили, і, не відкланюючись, здивовано глипнула на даму. «Хто се, Базене? — вражено спитала вона в дука, а той, поспішаючи затерти жінчину негречність, уклонився дамі й подав руку її чоловікові. «Та це ж пані де Шосп’єр, ви з ними були дуже негречні». — «Не знаю ніяких Шосп’єрів». — «Її чоловік небіж старої Шанліво». — «Уперше чую. Хто ця жінка, з якого дива вона мені вклоняється?» — «Ет, ви все своєї! Та це ж донька пані де Шарлеваль, Анрієтта Монмо-рансі». — «Ага! Я чудово знала її матір, вона була чарівна, дуже дотепна жінка! Чому ж її донька породичалася з усіма цими людьми, яких я в вічі не бачила? Ви кажете, її ймення пані де Шосп’єр?» — спитала Оріана, вимовляючи ймення по складах, запитальним тоном і наче боючись помилитися. Дук непривітно глянув на неї. «Носити прізвище Шосп’єр — це зовсім не так кумедно, як вам, очевидно, здається! Старий Шосп’єр доводиться братом тій Шарлеваль, яку я вже назвав, братом пані де Секур і віконтесі дю Мерлеро. Все це люди достойні!» — «Ох, годі, годі!
— вигукнула Оріана — вона, мов та приборкувачка, воліла не показувати, ніби її лякають кровожерні погляди хижаків. — Базене, ви просто розкіш! Не знаю, звідки ви вискіпали всі ці прізвища, але я вас щиро віншую. Про Шосп’єра я й гадки не мала, зате читала Бальзака, не ви єдиний його читач, — навіть читала Лабіша. Я вельми шаную Шанліво, я нічого не маю проти Шар-леваля, але вершок досконалосте — як на мене, дю Мерлеро. Зрештою, погодьмося, що й Шосп’єр теж не з найгірших. Ви все це подобирали навмисне, у житті так не виходить. Ось ви збираєтеся писати книгу, — вдалася вона до мене, — вам слід би запам’ятати: Шарлеваль і дю Мерлеро. Нічого кращого ви не знайдете». — «Проти нього просто порушать процес, і він опиниться за гратами; ви даєте йому лихі поради, Оріано». — «Маю надію, що він легко знайде молодших осіб, коли йому хочеться питати кепських порад, а головне — виконувати їх. Але в разі, якщо він не збирається вчинити чогось гіршого за написання книжки!» На певній відстані від нас м’яко бовваніла постать гордої і чарівної молодиці в білій тюлевій сукні, обсипаній діамантами. Дукиня Ґермантська глянула на неї в ту мить,-коли вона гомоніла з цілою ватагою гостей, зачарованих її принадами.
— Ваша сестра всюди найвродливіша, вона просто чарівна сьогодні, — мовила дукиня, сідаючи на стільця, принцові де Шімс, який проходив мимо. Полковник де Фробервіль (він мав дядька-генерала, який носив тс саме прізвище) сів поряд із нами, так само як і граф де Бреоте, тоді як маркіз де Вогубер, вихиляючись (від надміру ґречности, яка не покидала його навіть під час гри в теніс: перш німе відбити м’яча, він щоразу перепрошував усіх високопоставлених осіб, і ці перепросини неминуче призводили до програшу), повертався до пана де Шарлюса (досі майже геть затуленого від поглядів величезною спідницею графині Моле, яка захоплювала його найбільше серед жінок, як він сам про це заявляв) і випадково саме ту мить, коли кілька членів однієї з дипломатичних місій у Парижі вклонялися баронові. Побачивши молодого секретаря з винятково розумним обличчям, пан де Вогубер посміхнувся де Шарлюсові, і за цією його посмішкою явно проступало лише одне запитання. Сам барон із дорогою душею, мабуть, скомпрометував би будь-кого, але щоб чиясь недвозначна посмішка компрометувала його — цього він уже не міг знести. «Тут у мене повна відсутність даних, прошу вас тримати свою цікавість при собі. Вона мене зовсім не обходить. А втім, у даному разі ви вхопили шилом патоки. Гадаю, цей молодик — зовсім не те, на що ви сподівалися». Тут пан де Шар-люс, роздратований тим, що його таємницю зглибив дурень, лукавив. Якби він був щирий, то секретар став би винятком у цьому посольстві. Справді, тут служив вельми різношерстий люд, були серед нього і жалюгідні нікчеми, отож якби хто зацікавився, чому зупинили свій вибір саме на них, то побачив би, що їх брали на службу лише за збочення. Ті, хто ставив на чолі цього маленького дипломатичного содому посла, який, на противагу підлеглим, любив жінок, виявляючи свою любов з кумедною пересадою водевільного веселуна, і який добивався, щоб його батальйон карнавальників не ходив хто в ліс, хто по дрова, мабуть, чинили так у згоді з законом контрасту. Хоча те, що робилось у нього під носом, сумніву не викликало, у збочення своїх підлеглих він не вірив. Він негайно це довів, видавши свою сестру заміж за повіреного у справах, якого зовсім помилково вважав за бабія. Відтоді він почав заважати всім, тим-то незабаром його довелося замінити новою ясновельможністю, що й забезпечило одностайність особового складу. З цим посольством силкувалися змагатися інші, але не зуміли його перевершити (так на конкурсі якесь одне училище завжди виходить переможцем), і треба було понад десяток років, щоб у такий цілісний організм могли вкрастися чужорідні аташе й інше посольство могло відібрати у нього фатальну пальму першенства і взяти гору.