— Брат маркізи де Вільпарізіс? — спитав я, згадавши, що вона уроджена дукиня Бульйонська.
— Власне. Оріано! Пані де Ламбрезак вітається до вас. Справді іноді було видно, як раптом летючою зіркою сяйне квола усмішечка, якою пані де Ламбрезак осміхалася комусь із знайомих. Але ця усмішка замість скластися в щось певне, чинне, в мову німотну, але виразну, майже одразу ж розчинялася в якомусь блаженному екстазі, зовсім невидющому, сліпому на все, тоді як її голова схилялася райським і благословлющим рухом, ніби голова якогось напіврозслабленого прелата, схиленого перед юрбою причасниць. Ніякої розслаблености в пані де Ламбрезак і в заводі не було. Але я знав цей знак старосвітської греч-ности. У Комбре та в Парижі всі бабусині приятельки мали звичку вклонятися у світі з такою серафічною міною, ніби спіткали когось із знайомих у храмі під час підношення дарів або на похороні, й ось уже вітальний шелест їхніх уст перетоплюється в молитовний. Фраза, сказана мені дуком Ґермантським, підтвердила слушність мого порівняння. «Адже ви бачили дука Буль-йонського, — промовив дук Ґсрмантський. — Він виходив з моєї бібліотеки саме тоді, коли входили ви, — добродій низенького зросту і геть сивий». Це був той, кого я взяв за комбрейця і в схожості якого з маркізою де Вільпарізіс я нині, натуживши пам’ять, цілком упевнився. Подібність уклонів дукині де Ламбрезак та уклонів бабусиних приятельок зацікавила мене, вона показувала, що в вузьких і замкнених колах, чи то міщанства, чи то аристократії, старосвітські манери живуть, і ми, наче археологи, з’ясовуємо, яке було виховання і спричинені ним душевні особливості людей у добу віконта д’Арлекура та Луїзи Пюже. Цілковита тілесна схожість між дуком Бульйонським та його перевссником-комбрейцем свідчила про те (мене це глибоко вразило тоді, коли я побачив діда Сен-Лу по матері, дука де Ларош-фуко, на дагеротипі, де він своїм одягом, виразом на обличчі, поставою цілком скидався на мого діда у перших), що соціальна і навіть індивідуальна різниця розчиняються на відстані у спільному колориті доби. Справді-бо схожість строїв і дух часу, відбитий на лиці, куди важливіші, ніж кастова відрубність людини, яка живить лише її самолюбство, а також уяву інших людей, отож для осягнення того, що вельможа часів Луї-Філіппа менше різниться від свого міщанина сучасника, ніж од вельможі часів Людовіка XV, нам зовсім не треба обходити луврські галереї.
У цю хвилину патлатий баварський музика, опікун принцеси Германської, уклонився Оріані. Оріана кивнула йому, а дук, лютий від того, що дружина вітається з кимось, кого він не знає, в кого химерна зовнішність і, як гадав дук Германський, вельми лиха слава, обернувся до жінки з грізно-запитальним виразом, наче хотів сказати: «А це що за готтентот?» Бідолашна дукиня Германська опинилася в неабиякій скруті, і, якби музика мав трошки жалю до жінки-мучениці, то мерщій би з’явився. Але чи то він не міг проковтнути образу, завдану йому привселюдно, перед його давніми приятелями з дукового кола (чия присутність, можливо, спричинила його безмовний уклін), і йому хотілося довести, що він мав усі підстави вклонитися дукині як своїй знайомій, чи то він скорявся темній і нездоланній силі свого прорахунку, який змушував його — саме тоді, як треба було довіритися розумові, — виконати всі правила світського етикету, та лиш музика ще ближче підступив до дукині Германської і випалив: «Ваша ясновельможність! Я хочу просити вас дати мені честь — рекомендувати мене дукові». Дукиня Германська не знала на яку ступити. Але зрештою, хоча дук її зраджував, все-таки вона була дукиня Германська і не могла показувати навзнаки, що в неї забрано право рекомендувати мужеві своїх знайомих. «Базене, — мовила вона. — Дозвольте вам рекомендувати пана д’Ервека». «Я не питаю, чи будете ви взавтра у маркізи де Сент-Еверт, — сказав полковник де Фробервіль дукині Германській, аби розвіяти прикре враження, справлене недоречним проханням пана д’Ервека. — Там буде весь Париж».
Тим часом, крутим рухом і цілим тілом повернувшись до нескромного музики й опинившись просто перед ним, дук Германський, монументальний, німий, розсатанілий, подібний до громовержця Юпітера, завмер на кілька секунд, світячи вогненними від гніву й подиву очима, з настовбурченою чуприною, ніби викинутою з жерла вулкана. Потім, ніби на нього подіяло щось таке, що змусило його, хоч-не-хоч, зробити цю ласку, прибравши визивної пози, ніби закликаючи нею всіх присутніх у свідки того, що він не знас баварського музики, заклавши за спи-ну руки в білих рукавичках, він похилився вперед і віддав музиці уклін, такий низький, такий навальний, такий раптовий, сповнений такого подиву й такого сказу, що музика затрепетав усім тілом і, вклоняючись, позадкував, щоб не дістати страшного удару в черево.