Користуючися з того, що дукиня пішла від пана де Фро-бервіля, я підвівся й собі і рушив до курильні навести довідки про Сванна. «Не вірте ані слову з того, що розповів Бабал, — сказала дукиня. — Ніколи б маленька Моле туди не поткнулася. Все це мовиться на те, щоб нас затягнути. У Сваннів ніхто не буває і ніхто їх не запрошує. Він сам це визнає: «Ми сидимо собі вдвох при коминку». Він завше говорить ми не так, як мовить про себе монарх, а маючи на увазі свою дружину, отож я не надто допитуюся. Але мені це добре відомо». У цю мить ми спіткалися з двома молодиками, які свою сліпучу, але несхожу вроду завдячували одній жінці. Були то сини маркізи де Сюржі, нової коханки дука Ґермантського. Материні досконалості лишали і в того, і в того, але в кожного інакші. Одному перейшла хвиляста і в чоловічому тілі королівська постава маркізи де Сюржі, й та сама гаряча, золотава і церковна блідість припливала до мармурових щік матері й сина, а його братові дісталися від неї грецьке чоло, бездоганний ніс, скульптурна шия, бездонні очі; утворена з різних дарів, які богиня поділила між ними, їхня двоєдина врода давала абстрактну втіху розумові, бо викликала думку, що джерело цієї краси поза ними; можна було б сказати, що головні материні принади втілилися у два різних тіла, що один син узяв собі материну поставу та її церу, а другий — погляд, — так Юпітерова сила перейшла до Марса, а Юпітерова краса до Вене-ри. Сповнений пошани до дука Ґермантського, про якого обидва казали: «То великий приятель наших батьків», старший син, одначе, вважав за краще не бити чолом дукині, чию нехіть до його матері він знав, хоча причини її, очевидно, не розумів, і, побачивши нас, ледь-ледь одвернув голову набік. Молодший брат у всьому наслідував старшого, бо був дурний та ще й низький на очі і мати власної думки не важився; він повернув голову під тим самим кутом, і обидва шаснули до гральної зали, один по одному, як дві алегоричні фігури.
На підході до цієї зали мене зупинила ще й досі гарна маркіза де Сітрі, але зараз мало не запінена. Людина шляхетного коліна, вона мріяла зробити блискучу партію, і з цим їй пощастило: вона одружилася з маркізом де Сітрі, чия прабабуся була з дому Омаль-Лорен. Але тільки-но зазнала такої втіхи, як перекірлива її вдача набралася огиди до вищого світу, що не заважало їй жити, зрештою, світським життям. На якомусь рауті вона збиткувалася геть з усіх, ще й кпила так нещадно, аж не вдовольнялася просто злосливим сміхом, і він переходив у неї в хрипучий свист. «Га! — сказала вона мені, показуючи на дукиню Ґермантську, яка, розлучившись зі мною, була вже далеченько. — Далебі, мене аж корчить: як вона може провадити таке життя!» Хто сказав ці слова? Обурена свята, яка дивувалася тому, що погани самі не доходять істини, чи анархіст, спраглий різанини? Принаймні цей вигук був несправедливий і неслушний. По-перше, життя, яке провадила дукиня Ґермантська, мало різнилося (якщо не зважати на обурення) від того, яке провадила маркіза де Сітрі. Маркіза де Сітрі дивувалась, як могла дукиня скласти таку страшну жертву — вибратися на вечір до Марі-Жільбер! Тут слід зазначити, що маркіза де Сітрі щиро любила принцесу, справді дуже славну жінку, і знала, що, приїхавши до тої на вечір, вона справить їй велику втіху. Недарма, щоб попасти на цей раут, вона передумала запрошувати танцівницю, яку вважала за геніальну і яка мала її втаємничити в містерії російської хореографії. А ще підривало її скажені лють, якою запалала маркіза де Сітрі, побачивши, як Оріана вітається з гістьми, те, що дукиня Ґермантська зраджувала ознаки тієї самої недуги, щоправда, не в такій гострій формі, — що й маркіза де Сітрі. Зрештою ми вже бачили, що вона носила зародки цієї недуги з народження. При цьому розумніша від маркізи де Сітрі, Оріана б мала більше прав на такий нігілізм (виключно світський нігілізм), але річ у тім. що деякі наші сильні сторони радше допомагають нам перетерплювати вади ближніх, ніж змушують нас страждати від них; людина кебетна менше зважає на чиюсь глупоту, ніж глупак. Ми так докладно описали склад дукининого розуму, щоб довести, що хоч він не мав нічого спільного з високим інтелектом, але був усе-таки розум, розум, здатний знаходити (подібно до тлумача) розмаїті форми складні. Так от, маркіза де Сітрі не мала нічого, що давало б їй право зневажати в інших те, що було притаманне їй самій. Вона вважала всіх за ідіотів, але з її розмов, а надто листів, випливало, що сама вона стоїть нижче за тих, кого трактувала з такою погордою! А втім, маркіза де Сітрі була така одержима жадобою нищення, що коли майже цілком відцуралася світу, інші втіхи, яких вона шукала, зазнали на собі одна по одній її страшенної руїнницької сили. Припинивши їздити на музичні вечори, вона почала бурчати: «Вам це подобається — слухати музику? Ой лишечко! Під настрій її таки сприймаєш! Але яка це може бути нудьга! Ваш Бетховен — такий зануда!» Згадуючи Вагнера, а пізніше — Франка, Дебюссі, вона навіть не вигукувала «Нудьга!» — а тільки кривилася.