Незабаром їй остобісіло геть чисто все. «Яка це нудота — гарні речі! Перед цими полотнами можна померти з нуди. Ви маєте слушність — строчити листи — така скукота!» Зрештою вона заявила нам, що й само життя — жовта нудь, причому так і зосталося таємницею, звідки вона видлубала цей вираз.
Не знаю, може, ще як я вперше обідав у дукині Германської, у мене з її розповіді залишилося певне враження від цієї кімнати, але гральня, або курильня, з її узорною підлогою, триніжком, статуетками богів та звірят, які скалилися на вас, зі сфінксами, розпростертими на бильцях крісел, а надто — з її величезним мармуровим столом, оздобленим мозаїчною смальтою і символічними знаками, які так чи інакше відгонили наслідуванням мистецтва етруського та єгипетського, — та гральня здалася мені воістину чарівною. Не дивно, пан де Шарлюс, — він сидів у фотелі біля блискучого жрецького столу і не чіпав жодної карти, байдужий до того, що діялося довкола, і неспроможний помітити мого приходу, — скидався на чорнокнижника, який силкувався зосередженням волі й розуму скласти гороскоп. Очі лізли йому спідлоба, як у піфії на тринозі, і щоб нічого не перебаранча-ло його праці, яка сковувала найпростіші рухи (мов той математик, що облишив усе стороннє, поки не розв’яже задачі), барон навіть поклав біля себе сигару, яку допіро тримав у роті, але яку так і не докурив, оскільки паління не давало потрібної свободи мислення. Побачивши два божества, прикляклих на ручках фотелю, поставленого напроти нього, можна було подумати,ніби барон намагається розв’язати загадку сфінкса, але то була радше загадка молодого й живого-живісінького Едіпа, який, власне, сів до того фотелю, щоб почати гру. І справді: фігура, на розглядання якої пан де Шарлюс скупчив із такою напругою всі свої розумові здібності і яка, щиро сказати, не належала до тих, що вивчаються тоге geometrico [8], була фігура, що її творили риси обличчя молодого маркіза де Сюржі; пан де Шарлюс так зглибока їх вивчав, наче перед ним був якийсь кросворд, ребус, якась алгебраїчна задача і йому кортіло відгадати загадку, вивести формулу. Таємничі знаки та письмена, накреслені перед ним на цій скрижалі Заповіту, — все це було ніби криптографією, з якої старий чаклун мав відчитати, як складається доля молодика. Нараз барон упіймав на собі мій погляд, він звів голову і, ніби прочнувшись, зашарівся і всміхнувся мені. Під цей час другий син маркізи де Сюржі підійшов до того, який грав, щоб зазирнути до його карт.
Коли пан де Шарлюс дізнався від мене, що вони брати, він не міг приховати захвату, який навіяла йому родина, створивши такі чудові й такі різні шедеври мистецтва. Барон захопився б ще більше, якби дізнався, що обидва сини маркізи де Сюржі-ле-Дюк діти не лише однієї матері, а й одного батька. Юпітерові парості не схожі одна на одну, але це через те, що найперше він одружився з Метідою, якій судилося породити на світ розторопних дітей, пізніше — з Фемідою, ще пізніше — з Евріномою, Мнемозіною та з Лето і лише насамкінець із Юноною. А от маркіза де Сюржі привела від одного чоловіка двох синів, і обом дісталося щось від її чудової вроди, але кожному геть інакше.
Нарешті мене потішив своїм приходом Сванн, але ця зала була така простора, що спершу він мене не зауважив. Але мою радість підточувала журба, якої, може, не відчували інші гості: для них вона виливалася в якісь ніби чари, що їх викликають несподівані й химерні ознаки близької смерти, — смерти, вже написаної, як мовить люд, на обличчі. І з неґречним майже подивом, нерозлучним із нескромною цікавістю й жорстокістю, спокійною і водночас стурбованою задумою над самим собою (поєднання suave mari magno[9] і momento quia pulvis[10] — сказав би Робер) усі погляди прикипали до цього обличчя, чиї щоки, наче місяць-недобір, так надгризла хвороба, що тільки під одним кутом, — мабуть, тим самим, під яким Сванн дивився на себе в дзеркало, — вони круто не обривалися: так мана оптична надає стійкости хисткій декорації. Чи то через те, що його щоки позападали і лице здрібніло, чи то через атеросклероз, який, діючи на організм як отрута, збагрив Сваннові твар, мов якому мочиморді, і спотворив так, як спотворює вживання морфіну, — поліши-нелівський Сваннів ніс, досі непомітний на гожому виду, нині стирчав здоровецький, набряклий, рубіновий, — такий носюра може бути радше у старого жида, ніж у цікавого Валуа. Зрештою, може, в ці останні дні характерні расові риси проступили у Сванна різкіше, як загострилося й почуття жидівської моральної солідарности — солідарности, про яку Сванн ціле життя нібито забував і яку, громадячись одне на одне, збудили в ньому смертельна хвороба, Дрейфусова справа і розгул антисемітизму. Деякі юдеї, люди вельми тонкі й ґречні світовці, тримають за пазухою, таять за лаштунками (на те, аби як у театральній виставі в слушну мить випустити на підмостки) або хама, або пророка. Сванн сягнув віку пророка. Він дуже змінився: під впливом недуги на його обличчі пощезали цілі сегменти, наче у брилі підтопленого льоду, від якого відпадають цілі кусні. Але мене найбільше вразило, як різко змінився він у моїх очах. Я не міг збагнути, чому колись я огортав цього премиленного чоловіка, людину освічену, якого бачити мені завше приємно, такою таємницею, що сама його з’ява на Єлисейських Полях викликала у мене шалене серцебиття, острах і я соромився підійти ближче до його пелерини з шовковим підбоєм, а біля дверей квартири, де мешкала ця таємнича істота, тиснув на кнопку дзвінка, тріпочучи і майже вмираючи з ляку: все це тепер де й поділося не лише з його дому, а й з його особи — і думка про розмову з ним, люба чи нелюба, анітрохи не зачіпала моєї нервової системи.
9
Любо, як моря поверхня запіниться...(латин.) —Лукрецій. Про природу речей. Книга друга. І. Переклав Микола Зеров.