Ба більше: він змінився за сьогодні, відтоді, як ми спіткалися з ним — кілька годин тому — в кабінеті дука Ґермантського! Може, справді він мав із принцом гостру розмову і розхвилювався? Сушив собі голову я зовсім даремно. Незначне зусилля, яке робить тяжкохворий, виснажує його здоров’я. Як тільки його, вже змореного, змагає задуха бальної зали, обличчя його перекривлюється і синіє: так гниє перезріла грушка або скисає молоко. До того ж Сваннів чуб подекуди порідшав і, за словами дукині Германської, потребував послуг кушніра; волосся мало такий вигляд, ніби його щойно вмочено, — і то дуже хапливо, — у камфору. Я збирався перейти курильню й озватися до Сванна, аж це, на лихо, чиясь рука лягла на моє плече.
— Як ся маєш, голубе мій? Я в Париж на дві доби. Зайшов по тебе, мені сказано, ти тут, отже, моя тітка завдячує мою появу на її рауті тобі.
Був то Сен-Лу. Я висловив йому своє захоплення цим житлом.
— Атож, це не житло, а музей. Але, як на мене, тут нудьга, хоч вішайся. Не наближаймося до вуйка Паламеда, а то причепиться як реп’ях. Графиня Моле (теперішня фаворитка!), власне, десь вийшла, тож він тепер мов неприкаяний. Справжній театр, та й годі, він не відпускав її ні на крок, поки не посадив до екіпажу. Я не серджуся за це на мого вуйка, але мені смішно, що родинна рада, така сувора до мене, складається, власне, з тих родичів, які гульки справляли найбільше, починаючи з головного байди, дядька Шар-люса, мого другого опікуна, — жінок він перебрав не менше, ніж сам Дон Жуан, і ще до розуму не дійшов. Одного разу вже збиралися наді мною офіційну опіку запровадити. Коли всі ці старі гріхо-води сходилися обговорювати питання і постановляли викликати мене, щоб покартати й вичитати молитву за те, що я завгорюю свою матір, вони, мабуть, без сміху не могли дивитися один на одного. Зваж тільки, з кого складалася ця рада, — ніби навмисне по-добирали тих, хто найбільше любив заглядати під спідниці.
Звісно, мій приятель зовсім не мав рації, коли розводив руками, мовляв, як це так: шануватися молодикові радять кревні, які самі жирували колись та й досі жирують (про пана де Шарлюса окрема розмова: як на мене, подив, що його він викликав у Робера своем поводженням, був не менш безпідставний, але з інших причин, на які я пізніше, зрештою, поглянув іншими очима).
І вина тут не лише атавізму, спадковости, в силу яких вуйко, приставлений напоумляти небожа, цілком неминуче виявив би однакові з покараним хиби. Вуйко, зрештою, не лицемірить; просто він став жертвою людського легковірства, яке спонукає за кожних нових обставин перейматися вірою, що «це зовсім не те»; через таку свою здатність люди раз у раз попадають пальцем у небо в художніх оцінках, у політиці тощо, не помічають, що нині вони підносять нову школу малярства за те, що десять років тому здавалося їм викрутасами, не помічають, що в них уже інший погляд на ту політику, яку вони брали на зуби, не помічають, що вони, нібито вибравшись на правдивий шлях, знову збиваються на манівці, бо ті постали перед ними по-новому і тому нерозпізнаними. Зрештою, якщо навіть прогріхи у вуйка не такі, як у небожа, спадковість усе ж таки подекуди дається взнаки; адже наслідки не завше подібні до причини, як копія до первотвору. 1 якщо у вуйка рильце в пушку ще більше, він може любісінько собі мати за менш тяжкі.