Гнівно дорікаючи Роберові, який зрештою сном-духом не знав про істинні вуйкові уподобання, барон у цей час, ба навіть якби це діялося за часів, коли вуйко свої вподобання таврував, міг бути цілком щирим, вважаючи, з погляду світовця, що Робер куди гріховніший за нього. Хіба в момент, коли вуйкові доручено оханути Робера, тамтому не загрожувало відлучення від свого кола, хіба він не ризикував позбутися членства Жокей-клубу, хіба не був осудовиськом людським, бо взолочував жінок послідущого штибу, не водився з письмаками, лицедіями, жидами, з числа тих, хто до вищого світу не належав, не дотримувався переконань, якими сходився з запроданцями, завдавав прикрощів своїй рідні? Чим це соромітне життя скидалося на життя пана де Шарлюса, який зумів не лише зберегти, а й піднести своє становище, привілейоване становище германського роду, до такої міри, що сидів тепер на високому стільці, що знайомства з ним шукали, що під нього підмощувалися великосвітські обранці, що, пошлюбивши принцесу Бурбонську, жінку непересічну, він здолав ощасливити її, а, повдовівши, звеличував пам’ять померлої святобливіше й ревніше, ніж це заведено в світі, й довів цим, що він не лише добрий син, а й добрий чоловік?
— А ти певен, що пан де Шарлюс мав аж стільки коханок? — спитав я, звісно, не з гемонським наміром відкрити Роберові таємницю, що я виявив, а тому, що мене дратувало, як можна було з такою певністю й зарозумілістю вішати на вуйка те, чим він не грішив. У відповідь на це моє, наївне, як йому гадалося, заперечення Сен-Лу знизав плечима. «Зрештою я його за це не ганю, як на мене, він має цілковиту рацію». І Робер заходився розробляти теорію, яка б ужахнула його самого в Бальбеку (там уже не ганебний стовп, а кара горлом здавалася йому єдиною достатньою карою для спокусника). Бо тоді він був ще закоханий і ревнував. А оце добалакався до того, що почав визнавати корисність борделів. «Тільки там знайдеш обув’я на свою ногу, те, що в полку називають габаритом». До цих веселих домів він уже не виявляв нехоті, як у Бальбеку, коли я згадував їх; нині, вислухавши Роберову думку, я признався, що мене ознайомив з ними Блок, а Робер відповів, що дім, куди Блок водив мене, мабуть «щось геть-то мерзосвітне, рай голодранця». «А втім, треба зважати на обставини. Де це?» Я відбувся загальниками, бо згадав, що саме там віддавалася за луїдор Рахиль, його тодішня любов. «У кожному разі я покажу тобі щось вищого штибу, там жінки просто казкові». Я попрохав Робера хутчій повести мене до якогось відомого йому закладу, очевидно, куди ліпшого за той, де ми побували з Блоком, але Робер висловив щирий жаль, що не може вдовольнити моє жадання цього разу, бо завтра вже їде. «Це буде в наступний мій приїзд, — проголосив Сен-Лу. — Ти побачиш, там навіть є справжні юнки, — додав він із таємничою міною. — Там є панночка, мадмуазель де... здається, д’Оржвіль, повір, батьки її — люди вельми достойні, мати нібито з дому Ла Круа-л’Евек, вершки товариства, навіть, коли не помиляюсь, чи не кревні тітки Оріани. Зрештою досить глянути на цю малявку, зразу відчувається, що то панночка з найкращого дому! (Я вловив, як по Роберовому голосу майнула тінь духу Ґермантів, — так десь у піднебессі, не зупиняючись, пропливе хмара). Щось карколомне! Батьки нездужають і їм не до доньки. Ба, мала розважається, як може, маю надію, ти якось розвеселиш цю крихітку». — «Коли ж тебе ждати знов?» — «Хто зна; якщо тобі не конче потрібні дукині (титул дукині у середовищі аристократії означав належність до найвищого рангу, як для люду — титул принцеси), можу почастувати тебе ласим шматочком геть-то в іншому роді — камеристкою пані Пютбюс».
Цієї миті увійшла до гральні пані де Сюржі, розшукуючи своїх синів. Угледівши її, пан де Шарлюс порвався до неї з радісною усмішкою, яка вразила маркізу тим приємніше, що вона сподівалася крижаного холоду від барона, який завжди горою стояв за Оріану і єдиний з усієї родини, вкрай поблажливої до дукових вихваток, поблажливої з розрахунку на його спадщину і з заздрости до дукині, безжально бойкотував братових коханок. Отож-бо маркіза де Сюржі чудово зрозуміла б барона, якби він поставився до неї з убивчою сухістю, але їй було невтямки, чому він такий радий її бачити. Пан де Шарлюс захоплено заговорив з нею про портрет, який колись малював з неї Жаке. Його захоплення переросло в екстазу, і ця екстаза, хоч і небезкорислива (йшлося про те, щоб заступити маркізі дорогу, «скувати» її, як висловлювався Робер, маючи на увазі намагання стримати сили ворога на певному місці), все ж, може, була й щира. Адже якщо кожен милувався у синах царською поставою й очима маркізи де Сюржі, то барон міг зазнавати зворотної, але не менш живої втіхи, бачачи поєднання цих гарних рис у матері, як на портреті, який сам собою не породжує жадання, але наснажує естетичною насолодою жадання, скреслі завдяки йому. Такі, власне, жадання ретроспективно надали змислового чару навіть портретові пензля Жаке, і в цю хвилю барон залюбки купив би той портрет, щоб за ним вивчати фізіологічний родовід молодих Сюржі.