— О, як цікаво! — підхопив нахабно пан де Шарлюс із такою міною, ніби його думка здолала довгу путь, перш ніж добратися до щирця, що геть розбігався з його гадкою. — Але я з ними не знайомий, — додав він, потерпаючи, що надто зарвався у виразі своєї антипатії й знеохотив маркізу познайомити його з ними. «Чи пан дозволить ласкаво рекомендувати їх собі?» — спитала несміливо маркіза де Сюржі. «На Бога, мені не треба вам казати, який я був би радий, але, може, їм, таким молодесеньким, буде зі мною нудно?» — виспівав пан де Шарлюс нерішуче й холодно, ніби з нього витискали чемні словеса.
— Арнюльфе, Віктюрньєне, ходіть мерщій! — покликала маркіза де Сюржі. Віктюрньєн жваво підхопився. Арнюльф. тінь свого брата, слухняно потяг слідком.
— Тепер черга за синами, — кинув мені Робер. — Можна вмерти зо сміху. Він примиляється до всіх, навіть до панського пса. Він цих жовтодзьобих не терпить — ось що найкумедніше. А диви, як поважно їх слухає. Якби познайомити його з ними заманулося мені, він послав би мене к бісу. Слухай, мені слід піти привітатися з Оріаною. В Париж я ненадовго, тож хочеться побачити всіх тих, кому інакше довелося б кидати візитівки.
— Як добре вони вишколені, які в них гарні манери! — щебетав пан де Шарлюс.
— Ви так вважаєте? — відповіла врадувана маркіза де Сюржі.
Сванн, помітивши мене, підійшов до нас із Сен-Лу. Жидівська дотепність Сваннова була не така субтельна, як його жарти світовця.
— Добривечір! — промовив він. — Боже мій! Гуртом уся трійця — можна подумати, засідання синдикату. Бракує тільки, щоб почали запитувати, де каса!
Сванн не побачив, що за його плечима пан де Босерфей стоїть і наслухає. Генерал несамохіть ізсунув брови. Голос пана де
Шарлюса лунав тепер близесенько від нас. «То вас звати Віктюрньєн, як героя «Музею антиків»1 — спитав барон, щоб підтримати розмову з двома молодиками. «Як у Бальзака, атож»,.
— відповів де Сюржі-старший — він жодного рядка цього письменника не читав, але викладач кілька днів тому звернув його увагу на те, що в нього одне ім’я з д’Егріньйоном. Маркіза де Сюржі відчула себе на сьомому небі, що її син так знається на письменстві, а барон де Шарлюс був зачарований таким огромом знань.
— Здається, Лубе цілком з нами, я знаю про це з надійного джерела, — сказав Сванн Роберові, уже не так голосно, аби генерал не чув. Республіканські стосунки його дружини стали для Сванна куди цікавішими відтоді, як над усе його почала хвилювати Дрейфусова справа. — Кажу це вам, бо мені відомо, що ви на нашому боці.
— Ба ні, не зовсім; глибоко помиляєтеся, — заперечив Робер.
— Це кепська історія, і я дуже шкодую, що вплутався в неї. Мені не було чого туди лізти. Заварилося б це знову — моя хата з краю. Я солдат, і військо для мене над усе. Якщо ти ще хвилинку побудеш із паном Сванном, я миттю повернуся сюди, я йду до тітки.
Проте я побачив, що він подався на розмову з панною д’Амб-резак, і мене прикро вразило, що Робер збрехав мені щодо своїх можливих заручин. Я заспокоївся, дізнавшись, що Робера всього-но півгодини тому познайомила з нею віконтеса де Марсант, палка прихильниця цього шлюбу, бо Амбрезаки були тяжко багаті.
— Нарешті, — звернувся барон до маркізи де Сюржі, — я бачу освіченого молодика, який читав, який знає Бальзака. — Мені це особливо приємно, бо я спіткав його там, де це велика рідкість, бо він молодик один із рівних мені, бо він один із наших, — додав він із притиском на цих словах. Хоча Ґерманти і вдавали, ніби вважають усіх людей за рівних собі, але при великих оказіях, коли опинялися в товаристві людей «родовитих», а надто не таких уже «родовитих», яким вони хотіли і могли похлібити, вони не вагаючись витягали на денне світло давезні родинні перекази. — Колись, — вів далі барон, — аристократією звали найкращих людей, найкращих розумом і серцем. І от я вперше бачу серед нас людину, яка знає, хто такий Віктюрньєн д’Егріньйон. А втім, ні, не вперше. Адже є ще Поліньяк і Мон-теск’ю, — додав пан де Шарлюс, розуміючи, що після такого порівняння маркіза млітиме. — Але ж ваші сини мали в кого вдатися — їхній дід по матері мав славну колекцію вісімнадцятого сторіччя. Я покажу вам мою власну, якщо захочете зробити мені приємність і одного чудового дня поснідаєте в мене, — звернувся барон до молодшого Віктюрньєна. — Я покажу вам цікаве видання «Музею антиків» з поправками, внесеними Бальзаковою рукою. Для мене буде свято — звести докупи двох Віктюрньєнів.