Покинути отак Сванна я не міг. Його змора вже' сягнула такого щабля, коли тіло хворого всього лишень пробірка, де відбуваються хемічні реакції. Його твар змережилася цяточками кольору берлінського блакиту, в яких, здавалося, немає нічого живого, і пахло від його тварі, як пахне, через що звідти хочеться тікати, в школах у кабінетах «природничих наук» після «дослідів». Я спитав у Сванна, чи не мав він довгої розмови з принцом Ґермантським, а як мав, то чи не згодиться розповісти, про що саме.
— Залюбки, — відповів Сванн, — але вийдіть на хвильку з бароном де Шарлюсом та маркізою де Сюржі, а я почекаю вас тут.
Річ у тім, що барон запропонував маркізі де Сюржі перейти з цієї задушливої кімнати до іншої і там посидіти з ним, але звернувся з проханням про перехід не до її синів, а до мене. Спершу звабивши їх, він придурювався, що молодики йому зовсім не цікаві. Навіть більше, мені він робив цю ласку легкобитом, бо панькатися з маркізою де Сюржі-ле-Дюк не випадало.
На жаль, ледве ми сіли у фрамузі без дверей, як з’явилася маркіза де Сент-Еверт — ціль баронових жартів. Бажаючи, може, затерти нехіть, яку вона будила у пана де Шарлюса, або поклавши собі дивитися попри все на нього козирем, а головне — показати, що вона близько знайома з дамою, яка щирувала з бароном, маркіза де Сент-Еверт недбало, по-панібратському привітала славетну красуню, а та їй відповіла, зиркаючи прискаленим оком на барона де Шарлюса. Але фрамуга була вузесенька, тож-бо маркіза де Сент-Еверт, обходячи за нашими плечима своїх завтрашніх гостей, захрясла там і ніяк не могла вибратися з пастки, а барон негайно скористався цією незвичайною нагодою, щоб позбиткуватися з матері двох ефебів. Дурне запитання, поставлене мною без усякої задньої думки, дало йому привід для нищівної тиради, що її безталанна де Сент-Еверт, майже нерухома позад нас, мусила вислухати від слова до слова.
— Уявіть собі: цей зухвалий молодик, — сказав він, показуючи на мене маркізі де Сюржі, — наважився мене спитати, чи я поїду до маркізи де Сент-Еверт. Ні, даруйте, до Сент-Еверт я б не поперт. Надто я вже уперт. А то я був би там якийсь сент-смерд! Щоправда, послухати її дуже цікаво. Скільки у неї збереглося спогадів про історичні події, скільки вражень і переживань, пов’язаних з Першим Цісарством і Реставрацією, скільки вона могла розповісти придибашок зі свого особистого життя, там, звичайно, мало цих «сент», зате всього іншого «ущерть», якщо зважити на ще тугенькі литки цієї сент-круть-верть! Але, як на мене, хай вона іде сент-шкереберть. Коли вона розкриває рота, хоть святих винось. Мов клоаку розкрили. Ви ж розумієте: якби я, на своє безголів’я, поїхав би до неї, то ця клоака обернулася б на страшелезну бочку нечистот. Одначе ім’я у неї містичне і завжди насуває мені веселу думку, дарма що для неї самої пора веселощів мала б давно минути, думку про так званий «декан-дентський» вірш: «Я був ще рано зірваний тоді!» Але я люблю паросток-зсленець чистіший. Я чув, що ця невтомна легкодумка влаштовує garden-party, а я назвав би це прохідками по риштаках. Невже ви до неї поїдете? А вам уробитися не страшно? — спитав барон маркізу де Сюржі, геть-то збиту з пантелику. Бо їй хотілося запевнити барона, що вона туди ні ногою; але воднораз вона відчувала, що віддала б кілька днів життя, аби попасти на свято в Сент-Еверт, от і почала крутити. Але її крутійство було шите білими нитками, отож пан де Шарлюс, не боючись скривдити маркізу де Сюржі, до якої він примилявся, зареготав, показуючи, що «в неї нічого не виходить».
— Мене завжди дивують люди, які снують плани, — мовила вона, — я часто передумую в останню мить. Усе може змінитися через літню сукню. Я живу хвилиною.
Я був обурений огидним виплигом пана де Шарлюса. Мені хотілося осолодити пігулку, піднесену організаторці garden-party. На жаль, у світському колі, як і в колах політичних, жертви такі нікчемні, що годі довго сердитися на їхніх катів. Маркіза де Сент-Еверт, здолавши видобутися з фрамуги, хоча ми й затарасу-вали вихід, мимохідь ненароком зачепила барона й зі снобістського відруху, від якого миттю пропав у неї весь гнів, а може, навіть у надії завести розмову, тим паче що на такі спроби вона, мабуть, ішла вже не раз, вигукнула: «О, перепрошую, бароне! Сподіваюсь, я не боляче вас штовхнула?» — вигукнула таким тоном, ніби навколішки благала вибачення у свого пана. Замість відповіді, якою барон її не вшанував, він зайшовся знущальним реготом, а потім таки буркнув: «Добривечір!» — але то була ще одна зневага для маркізи, бо він удав, ніби помітив її лише потому, як вона перша вклонилася йому. Нарешті маркіза де Сент-Еверт пішла на скрайнє приниження, — мені аж серце стислося з жалю до неї, — відвела мене набік і шепнула на вухо: «Ну чим я не догодила баронові де Шарлюсу? Кажуть, я для нього недостатньо гожа!» І з цими словами зареготала на все горло. Я навіть не всміхнувся. По-перше, вважав, що з її боку ідіотство вдавати, ніби вона вірить, що гожішої за неї немає на крузі земнім, як і намагатися переконати в цьому інших. По-друге, люди, які так гучно сміються зі своїх слів, аж ніяк не смішних, звільняють нас від обов’язку веселитися вкупі з ними, бо всі кошти веселощів вони беруть на себе.