Поки ми спускалися сходами, назустріч піднімалася зі стомленим виразом, який їй так личив, дама, на око сорока літ, хоча насправді старша. То була принцеса д’Орвільє, як подейкували — нешлюбна дука Пармського дочка, в ніжному голосочкові якої пробивався легкий австріяцький акцент. Простувала вона, висока, ледь похилена, в білій шовковій сукні у квіточки, і видно було, як ходять ходором її чарівні, трепетні й зморені груди крізь рясні сталки діамантів та шафірів. Трясучи головою, ніби царева кобила, якій заважає обсаджена перлами оброть безцінної вартости й утяжливої ваги, вона спиняла свій лагідний урочий погляд на тому чи на тому гостеві (гості вже роз’їжджалися) і зичливо кивала більшості з них, і в міру як синь її очей блякла, їхній вираз робився ще ніжнішим. «Ви саме в пору, Полетто!» — сказала дукиня. «О, мені так шкода! Але, далебі, я не мала фізичної можливосте», — відповіла принцеса д’Орвільє — вона запозичила такі вирази в Оріани, але з її уст — бо на вдачу вона була лагідніша — вони лунали м’якше й щиріше, оскільки в її голосі, такому ніжному, чулася все-таки, хай і приглушена, твердість німецького акценту. Вона нібито натякала на житейські знегоди, про які надто довго розказувати, а не на таку абищицю, як вечірки, хоча нині вона вже встигла побувати на кількох. Ні, не через них вона так забарилася. Принц Ґермантський багато років забороняв дружині приймати принцесу д’Орвільє; коли ж заборону скасовано, принцеса д’Орвільє у відповідь на запрошення, аби не виглядало, ніби вона їх домагається, лише завозила візитівки. Збігло два-три роки, поки вона почала одвідувати Ґермантів, але дуже пізно, буцімто після театру. Так вона показувала, що їй не залежить ні на вечірці, ні на тому, щоб усі її там бачили, принца і принцесу вона візитує лише задля них самих, з симпатії до них, о такій порі, коли більше половини гостей уже роз’їдеться і вона зможе «натішитися їхнім товариством». «Оріана справді скотилася на останній щабель! — бурчала дукиня де Ґалардон. — Не розумію Базена — як він дозволяє їй розмовляти з принцесою д’Орвільє? Від мого малжонка мені б за це добре натрусилося!» У принцесі д’Орвільє я впізнав ту жінку, яка біля палацу Ґермантів зачаровано визиралася на мене, оберталася, спинялася біля вітрин. Дукиня Ґермантська рекомендувала їй мене, принцеса д’Орвільє була дуже мила зі мною, не надто ґречна, але й не холодна. Тихі її очі зоріли на мене так само, як зоріли на всіх...Потім я більше не помічав при зустрічах із нею спроби віддатися мені. Деякі погляди справляють враження, ніби нас узнано, так деякі жінки і деякі чоловіки дивлять на молодика лише до тих пір, поки вони з ним не познайомляться і не довідаються, що він приятель їхніх приятелів.
Оповіщено, що повіз під’їхав. Дукиня Ґермантська, перш ніж зійти сходами і сісти до карети, підібрала свою червону спідничку, і тут, відчувши гризоту чи хіть зробити щось приємне, а головне — бажання скористатися з короткої миті, яку їй обставинами даровано на цей нудний ритуал, глянула на дукиню де Ґалардон; відтак, наче допіро постерігши її, з раптового натхнення перейшла на той бік сходів і, підступивши до своєї захопленої кузини, подала їй руку. «Скільки літ, скільки зим!» — промовила вона і, обмежившись цією примовкою, де були і жалі, і зрозумілі перепросини, сполохано обернулась до дука, а той, зійшовши зі мною, лютував, бачачи, що його дружина застрягла біля ду-кині де Ґалардон і затримує інші карети. «Оріана все ще дуже гарна! — озвалася дукиня де Ґалардон. — Мені смішно, коли патякають, ніби ми не миримося; ми можемо з причин, у які ми не зобов’язані нікого втаємничувати, не бачитися цілими роками, але нас пов’язує стільки спогадів, що нам годі коли-небудь розійтися, і серцем вона відчуває, що кохає мене більше, ніж багатьох інших, з ким стикається щодня і хто їй не пара». Дукиня де Ґалардон скидалася на зацурану коханку, яка хоче всіма силами переконати інших, що вона коханіша за ту, яку оце пестять. І цим величанням дукині Ґермантської, забувши про те, що вона зовсім недавно казала щось геть протилежне, дукиня де Ґалардон непрямо довела, що Оріана добре знає засади, неодмінні для кар’єри вишуканої аристократки, яка, побачивши, що її добірний туалет викликає не лише захоплення, а й заздрощі, воліє зараз же перейти на той бік сходів — от заздрісниця і роззброєна! «Дивіться, щоб хоч не змочити черевичків» (щойно трошки дощило), — сказав дук, ще лютий за цю загайку.