— Ну, серденько, поспішімо! — сказав дук Ґермантський дружині. — За чверть дванадцята, пора переодягатися...
Але він наткнувся, як на гостру варту, на двох дам із ціпками: вони не побоялися спуститися нічною добою зі своїх вершин, щоб урятувати дука від сорому. «Базене! Ми поквапилися вас попередити, бо боялися, як би ви не поїхали на редуту: бідолашний Аман’єн сконав годину тому». Дук розгубився. Йому вже бачилося, як пречудова редута димом пішла догори, бо ці кляті верховинки попередили його про смерть пана д’Осмона/ Та він швидко опанував себе і кинув своїм кузинам репліку, якою дав наздогад про намір не відмовлятися від утіхи і водночас довів, що не розуміє значення певних слів: «Сконав! Ба ні, без брешеш! без брешеш!» І, не звертаючи більше уваги на кузин, які, озброєні альпенштоками, готувалися до вночішнього сходження, заходився розпитувати камердинера: «Шолом прибув цілий?» — «Цілісінький, ваша ясновельможносте». — «А дірочку пророблено, щоб дихати? А то, сто чортів, ще задихнешся!» — «Пророблено, ваша ясновельможносте».— «Хай тобі грець! Якийсь проклятий вечір! Оріано! Я забув спитати в Бабала, чи це для вас черевики з загнутими носаками?» — «Серце моє! Костюмер із Комічної Опери тут, він скаже що й до чого. Але я не думаю, щоб на ці черевики можна було начепити остроги». — «Ходімо до костюмера, — мовив дук. — Прощавайте, хлопче, я б радий був запросити вас до нас, щоб ви подивилися, як ми примірятимемо строї, — це вас би розважило. Але ми забазікаємося, скоро північ, а щоб уволю натанцюватися на балу, треба явитися вчасно».
Мені теж нетерпілося розпрощатися швидше з дуцтвом. «Федра» закінчилася о пів на дванадцяту. Ми з Альбертиною мали зійтися в мене одночасно. Я вдався просто до Франсуази: «Панна Альбертина прийшла?» — «Ніхто не приходив».
Овва! Невже вона не прийде? Я почав побиватись; нині, коли Альбертина могла й не явитись, мені так кортіло бачити її.
Франсуаза теж була в злому гуморі, але з зовсім іншої причини. Вона саме посадила дочку до столу, щоб пригостити її ситою вечерею. Але, почувши, що я іду, зміркувала, що не встигне прибрати полумиски та порозкладати голки й нитки, вдаючи, буцімто вони працюють, а не вечеряють. «Я пригостила її супом та ще шийковою кісткою», — сказала Франсуаза, бажаючи, мабуть, показати, яка убога її вечеря, хоча насправді вечеря була сита, і тому вона, либонь, почувалася злочинницею. Навіть коли я знеобачки входив до кухні при сніданку чи при обіді, Франсуаза завжди вдавала, ніби вже по всьому, і казала вибачливо: «Я перехопила кавалочок або хитученьку». Проте докази були безперечні: стіл угинався від наїдків, які Франсуаза, застукана зненацька — як переступниця, хоча яка з неї переступннця! — не встигла прибрати. Потім сказала дочці: «Ну, іди спати, сьогодні ти досить напрацювалася (бо хотіла виставити справу так, ніби її донька нічого нам не коштує, ніби вона живе повітрям та й ще заживає кривавиці у нас). Пропадаєш тут на кухні і плутаєшся у панича під ногами — а він гостей сподівається. Гайда, забирайся», — додала вона, буцімто їй доводилося відсилати доньку живосилом, хоча донька, потому як вечеря зірвалася, зоставалася в кухні про людське око і якби я пробув тут ще п’ять хвилин, пішла б сама. 1, обернувшись до мене, Франсуаза сказала тією гарною людовою францужчиною, в якій відчувалося і її власне замилування: «А бачте, пане, вона аж з личка спала, так їй кортить на боковеньку». Я був радий, що збувся розмови з Франсу-азиною донькою.
Я вже згадував, що і мати і донька народилися хоча і в сусідніх, але одрубних сільцях, зовсім одмінних і землею, і зелом, і говіркою, а надто — деякими особливостями мешканців. Ось чому «різничка» і Франсуазина сестрениця порозумівалися між собою нелегко, зате мали одну спільну рису: коли йшли по справунки, то годинами засиджувалися «у сестри» чи «в кузини», ніяк не могли набалакатися і, зрештою, забували про те, навіщо їх послано, отож-бо, коли вони поверталися і їх запитувано: «Ну як, маркіз де Норпуа буде вдома о чверть на сьому?», вони навіть не плескали себе по лобі й не гукали: «Ой лишенько, вилетіло з голови!» — вони відповідали: «А мені і невтямки, що маркіза треба про це запитати, — я гадала, досить лише кланятися від вас». «Стріха поїхала» у них настільки, що вони не пам’ятали, про що мовилося годину тому, натомість у них годі було вибити з голови те, що там засіло після балачки з сестрою чи кузиною. Так, різничка від когось чула, що англійці воювали з нами сімдесятого року, тоді як і пруссаки, і, хоч я розтлумачував їй, що це вигадка, щомісяця приказувала до речі і не до речі: «А все через те, що англійці воювали з нами сімдесятого року, тоді як і пруссаки». — «Та я ж вам сто разів казав, що ви помиляєтеся!» Вона відповідала, доводячи всім ладом думок, що її поглядів не похитнути: «У кожному разі не треба цього мати і досі їм за зле, багато води уплинуло після сімдесятого року» тощо. Іншим разом, закликаючи до війни з Англією, а я таку війну відкидав, вона заявила: «Звісно, завше краще, щоб без війни; але як без війни не обійтися, то вже краще швидше. Чули, що сестра оце казала? Відтоді як англійці воювали з нами сімдесятого року, нам тільки руїна від цих торговельних угод. А коли ми їх поб’ємо, до Франції не пустять жодного англійця, аж поки не заплатить триста франків в’їзного, як оце платимо ми, аби поїхати до Англії».