— «Але ж він ламаного шага не варт», — урвала мене Франсуаза, вже зовсім згірдно. Ось тоді я (лагідно і спроквола, аби моя облудна відповідь справляла враження не гніву, а самої істини), але не зволікаючи, щоб не змушувати Альбертину чекати, сказав Франсуазі прикрі слова: «Ви славна жінка, — солодкомовно почав я, — ви хороша людина, ваших чеснот не перелічити, але якою ви приїхали до Парижа, такою і залишились: ви й допосі нічого не тямите в туалетах і ламаєте язик». 1 цей докір був напродиво дурний, бо французькі слова, поаравною вимовою яких ми так пишаємося, не що інше, як те саме «ламання», оскільки їх «ламали» галли, перековерзуючи латинську чи саксонську мови, бо наша францужчина виникла через дику вимову слів, належних до інших язиків. Дух живої мови, прийдешнє і минуле францужчини — ось що мало б мене цікавити у Франсу-азиних помилках. «Церувнячка» замість «церувачка» — чи це не менш цікаво, ніж тварини, вцілілі з давніх-давен, як от кит чи жирафа, живе свідчення того, через які стадії пройшло тваринне царство? «І, — додав я, — скоро ви за стільки років нічого не навчилися, то вже зроду й не навчитеся. А втім, утіштеся: це не заважає вам бути хорошою людиною, чудово готувати яловичину в галяреті і ще багато чого. Капелюшок, такий, на ваш смак, простенький, скопійовано з капелюша дукині Германської, а дуки-нин капелюш коштував п’ятсот франків. Зрештою я збираюся небавом подарувати мадмуазель Альбертині нового брилика, ще кращого». Я знав, що нема нічого прикрішого для Франсуази, ніж коли я витрачаю гроші на тих, кого вона незлюбила. Вона щось муркнула мені, але я не зрозумів, що саме, бо на неї напала ядуха. Коли я згодом довідався, що в неї хворе серце, як мене гризло сумління на думку, що я зловживав жорстокою і марною втіхою заводити з нею колотнечу. Франсуаза терпіти не могла Альбертини, бо та, хиренна злидня, не додавала ніякого блиску до того, що я в її очах мав. Франсуаза усміхалася зичливо щоразу, коли мене прохано до маркізи де Вільпарізіс. Зате вона обурювалася, що Альбертина ніколи мене не гостить. Дійшло до того, що я почав брехати, ніби деякі речі подарувала мені Альбертина, проте Франсуаза не вірила ні на йоту. Найбільше її разило, що не було взаємности в частуванні. Альбертина приходила до нас обідати, якщо її кликала моя мама, а нас до пані Бонтан не запрошувано (та не мешкала в Парижі по півроку, бо її чоловік, як і раніше, коли йому набридала служба в міністерстві, обіймав то ту, то ту «посаду» поза столицею), і Франсуаза вважала, що з боку моєї приятельки це ганебно, от вона на це й била, згадуючи комбрейську верзунку:
— Сідаймо їсти книш.
— О, це я найхітніш!
— Тепер і твій з "імо.
— А що як потім, мо ’?
Я вдав, ніби пишу листа. «Кому це ви пишете?» — спитала, входячи, Альбертина. «Одній моїй щирій подружці, Жільберті Сванн. Ви її не знаєте?» — «Ні». Я утримався розпитувати Альбертину, як вона провела вечір; я відчував, що почну випікати їй очі, а доба була вже пізня, ми б не встигли поладитися, і нам би бракувало часу на поцілунки та пестощі. Тим-то з них мені й хотілося почати. Я трохи заспокоївся, але щасливим себе не відчував. Утрата всякого дороговказу, всякого напрямку, характерна для чекання, відчувається і після приходу того, кого ми виглядаємо, і це відчуття отруює спокій, а тільки в спокої його прихід дарував би нам велику радість, стративши ж його, спізнати її ми не можемо. Альбертина була тут; мої розшарпані нерви, й досі збурені, все ще чекали на неї. «Я хочу міцного поцілунку, Альбертино». — «Скільки хочете, — відгукнулася вона, сама готовність і доброта. Ще ніколи вона не здавалася мені такою гарною. — Ще?» — «Ви ж знаєте, для мене це любота, велика любота!» — «А для мене ще куди більша, — підхопила вона. — Ох, яка у вас гарненька течка!» — «Візьміть її собі, дарую вам на пам’ятку». — «Ви такий милий...» Ми зцілилися б раз і на все від романтики, якби, думаючи про ту, кого кохаємо, спробували стати такими, якими будемо, коли розлюбимо її. Течка, агатова Жільбертина кулька — все це колись мені було дороге, але дороге лише моїй душі — адже нині вони для мене були такою собі звичайною течкою, такою собі звичайною кулькою.
Я спитав Альбертину, чи не хоче вона пити. «А он, здається, помаранча і вода, — сказала вона. — Чим не розкіш?» Отак я міг укупі з її поцілунками зажити тієї свіжости, яка у принцеси Германської була для мене любіша за свіжість поцілунків. Я ц мули в помаранчевий сік з водою, і мені здавалося, ніби він утаємничував мене в секрет достигання плоду, в свою добру силу на деякі стани людського організму належного до світу, такого відрубного від його світу, показував свою неміч його відживити, натомість наливав його вологою, яка могла бути для нього спасенною, — коротше, сік щедро втаємничував мої почуття, але не розум.