Коли Альбертина пішла собі, я згадав, що обіцяв Сваннові написати до Жільберти, і подумав, що найкраще це зробити негайно. Знічев’я, немов дописуючи останній рядок нудного письмового твору, я вивів на конверті ім’я Жільберти Сванн, яким раніше змережував свої зшитки, аби створити собі позірність листування з нею. Бо якщо колись це ім’я я писав сам, то нині призвичаєння доручило цю повинність одному з численних секретарів, яких воно взяло собі в помічники. 1 цей секретар міг цілком спокійно виписувати ім’я Жільберти — адже його зовсім недавно притокмило до мене призвичаєння, він зовсім недавно став до мене на службу, з Жільбертою він був незнайомий, він чув від мене і знав лише, що це панна, в яку я був закоханий, але ці слова нічого реального для нього не містили.
Я не міг оскаржити Жільберти в осхлості. Той, ким я був нині щодо неї, виступав «свідком», здатним найкраще зрозуміти, чим вона була для мене. Течка, агатова кулька просто знов набули для мене у моїх взаєминах з Альбертиною тієї самої ваги, яку вони мали для Жільберти, тієї, яку вони могли б мати для кожної істоти, яка не бачить їх у блиску свого внутрішнього полум’я. Але тепер у мені оселилася нова бентега, і ця нова бентега спотворювала й собі уявлення про достеменну вартість речей і слів. І коли
Альбертина, аби ще раз подякувати мені, скрикнула: «Я так люблю туркуси!» — я відповів: «Не дайте зблякнути цим самоцвітам!» — повіряючи їхній міцноті долю нашої дружби, хоча всяка розмова про майбуття була так само безсила збудити в мені почуття до Альбертини, як була безсила зберегти почуття, що колись приковувало мене до Жільберти.
У ту добу зайшло явище, яке заслуговує на згадку лише тому, що повторюється в усі значні історичні періоди. Коли я писав до Жільберти, дук Ґермантський, повернувшися з редути, ще в своєму шоломі, подумав про те, що завтра муситиме надіти жалобу, і поклав собі на тиждень раніше поїхати лікуватися на води. Повернувся він за три тижні (я забігаю наперед — адже я оце щойно дописав листа до Жільберти), аж це дукові приятелі, що знали, як він, на початку Дрейфусового процесу геть байдужий, пошився потім у запеклі антидрейфусари, отетеріли, почувши від нього (ніби промивання подіяло не тільки на сечовий міхур) таку тираду: «Ну що ж, справу буде переглянуто і його виправдають; як можна засудити людину, коли немає жадних доказів? Це ж треба бути таким недоумком, як Фробервіль! Офіцер готує французів до різанини, тобто до війни! Ну й доба!» Річ у тім, що на водах дук Ґермантський познайомився з трьома чарівними дамами (з італійською принцесою і двома її братовими). Почувши їхні відгуки про книжки, які вони читали, про п’єсу, яку ставили в Казино, дук миттю збагнув, що ці жінки тямовитіші за нього, що, як він сам казав, йому з ними не збігти. Ось чому його так потішило принцесине запрошення грати з ними в бридж. Проте як тільки він опинився у принцеси і в запалі свого несмачного антидрейфусарства бовкнув: «А з переглядом справи славленого Дрейфуса вже глухо», як, на превеликий свій подив, почув заперечення принцеси та її братових: «Навпаки, справа вже не за горами. Не можна ж тримати на каторзі зовсім не винну людину». — «Та що ви?» — розгублено витріщився дук, так наче довідався, що в цьому домі пришили якусь прикладку, насміхаючись над тим, кого він вважав досі за людину розумну. Але через кілька днів, подібно до того як ми з боягузтва і мавпування, не розуміючи, в чому сіль, репетуємо: «Гей, Жожоте!» — великому акторові, якого так назвали при нас у якомусь домі, дук, іще непевно, а все ж бубонів: «Справді, якщо там проти нього нічого нема...» Троє преслічних дам вважали, що він усе ще пасе задніх, і ледь поштурхували його: «Та, власне, жодна розумна людина і не думала, що там щось є». Щоразу, коли проти Дрейфуса висували щось «убивче» і дук, гадаючи навернути і рьох чарівних дам, повідомляв їм новину, вони дзвінко реготали і завиграшки, з надзвичайною діалектичною тонкістю доводили йому, що його доказ несерйозний, просто курам на сміх. Дук повернувся до Парижа затятим дрейфуса-ром. І, звичайно, ми не збираємося заперечувати, що в цьому разі посланцями істини виступили три чарівні дами. Але гідне уваги, що через кожні десять років відбувається таке: навіть якщо людина в чомусь глибоко переконана, з нею сходяться розумний чоловік і жінка чи бодай одна чарівна дама, і їхніми заходами за якихось кілька місяців ця людина повертається на сто вісімдесят градусів. Ба більше: чимало країн поводяться як ця щира людина, багато країн дихають лихим духом на якийсь народ, але минає півроку, і вони сповнюються до нього зовсім іншим почуттям і рвуть раніше укладені спілки.