Якийсь час я не бачився з Альбертиною, але не переставав одвідувати не дукиню Германську, яка вже не промовляла до моєї уяви, а інших ворожок та їхні домівки, невід’ємні від них так само, як перлова чи емалева скойка від молюска, який змайстрував її й заховався в ній, або зубчаста вежичка від мушлі. Я не зумів би класифікувати цих дам, оскільки труднощі проблеми полягали не лише в безцільності й неможливості її розв’язання — навіть поставити її було непросто. Перш ніж підступитися до дами, треба було підступитися до її чародійського палацу. Отож одна з них приймала влітку завжди після сніданку: їдучи до неї, доводилося піднімати буду дрожок — так пряжило сонце, і спогад про його пекуче проміння мимоволі поєднувався потім із загальним враженням. Я думав, що їду всього лише на Кур-ла-Рен, проте, ще не добравшись до збіговиська, з якого людина твереза, мабуть, покепкувала б, я, наче мандрівник по Італії, був ув осліпі, я зазнавав раювання, невіддільного вже в моїй пам’яті від палацу. Окрім того, через спеку в цю добу року і в цю пору, дама наглухо зачиняла віконниці у просторих прямо'кутних вітальнях бельетажу, де вона приймала. Я спершу ледве впізнавав господиню та її гостей, навіть дукиню Ґермантську, яка хрипким голосом запрошувала мене сісти біля неї в крісло бове, на якому було удано «Викрадення Европи». Відтак у мої очі впадали великі гобелени XVIII віку з зображеннями кораблів, чиї щогли були оздоблені штокрозами, і, сидячи під цими кораблями, мені марилося, ніби я не в замку на березі Сени, а в палаці Нептуна на березі океану, а дукиня Ґермантська перекидалася богинею вод. Перераховувати решту салонів я міг би без кінця-краю. Наведений приклад добре показує, що мої судження про світ спиралися на щиро поетичні враження, яких я ніколи не брав у рахубу підсумовуючи, отож-бо, коли я визначав переваги того чи іншого салону, рахунок виходив неправильний.
Звісно, я помилявся і з інших причин, але перед виїздом до Бальбека (куди, на моє нещастя, я вибрався вдруге і вже востаннє) я не маю часу для виведення образу світського товариства — його ви знайдете уже десь згодом. Скажу лише, що до першої фальшивої рації листа до Жільберти (моє легковажне життя-бут-тя, що дозволяє робити висновки про мою світськість) і повернення до Сваннів, яке цей лист немовби звістував, Одетта могла б додати ще й іншу, таку саму фальшиву. Різні лики, якими світ повертається до однієї й тієї самої людини, я уявляв собі досі, просто гадаючи, що світ не змінюється, що котрась дама, яка ні з ким не зналася, починає раптом учащати до всіх або що іншу даму, справжню душу товариства, всі нараз зацурали; ми схильні вбачати в таких злетах і падіннях чисто особисті випадки, на кшталт тих, коли внаслідок гри на біржі в тому самому колі той, поглянути, зруйнувався дощенту, а той несподівано забагатів. Одначе річ не тільки в цьому. Почасти світські події — явища нижчого рівня, ніж мистецькі напрямки, ніж політичні кризи, ніж захоплення то театром ідей, то імпресіоністичним малярством, то складною німецькою музикою, то простою російською музикою, то соціальними проблемами, ідеями справедливости, релігійною реакцією, нижчого рівня, ніж приплив патріотизму, — становлять собою їхнє далеке відбиття, заломлене, невиразне, каламутне, плинне. Отже, і салони годі зобразити в стані нерухомосте — нерухомість ще давала змогу розбирати характери, але нині характери теж мають включатися в перебіг нібито історії. Потяг до новини змушує світовців, які з більшою чи меншою щирістю прагнуть прилучитися до розвою ідей, ходять туди, де їм зручніше за ним стежити, зазвичай обирати ще незнану, але великонадійну хазяйку дому, бо хтось побачив у неї світлу голову, — надії вона подає ледь-ледь розквітлі, тоді як надії на інших жінок, володарок дум, зів’яли, всохли: ці жінки нічого не дають уяві одвідувачів салонів, „бо одвідувачі знають і їхні сильні, і слабкі сторони. Отак кожна доба втілюється в нових жінках, у нових групах жінок, тісно пов’язаних із новими віяннями, жінках, таких оце нібито пишних у своїх туалетах, буцімто незнане плем'я, породжене останнім потопом — буцімто невідпорні красуні будь-якого нового Консулату, будь-якої нової Директорії. Проте зчаста ці нові господині дому уподібнюються до того державного мужа, який нарешті здобув міністерський портфель, але який протягом сорока років даремно стукав у всі двері, — це жінки, яких не знали в світі, але які вже дуже давно влаштовували прийняття, за браком кращого, «лише для найближчих». Звичайно, раз на раз не випадає. Коли, в пору тріумфальних виступів російського балету, у пору, коли він відкрив одного по одному Бакста, Ніжинського, Бенуа і геніального Стравинського, з’явилася княгиня Юрбелетьєва, юна хрещена мати всіх цих нових великих людей, з величезною тріпотливою егреткою на голові, яку парижанки бачили вперше і якою їм захотілося прикрасити і себе, можна було подумати, ніби цю прояву привезли з собою у своєму незліченному багажі, як найкош-товніший скарб, російські танцівники; але коли обік неї в літерній ложі на всіх виставах «росіян» ми побачимо пані Вер-дюрен, цю правдиву чарівницю, досі великому панству незнану, то світовцям, готовим легко повірити, ніби пані Вердюрен допіро прибула з трупою Дягилева, ми розтлумачимо, що ця дама суща вже давно, що вона не раз перевтілювалася і що це її перевтілення відрізняється від попередніх лише тим, що вона вперше осягла успіх, успіх цього разу міцний і лавиноподібний, до якого довго й марно рвалася Принципалка. А от новина, що її уособлювала собою пані Сванн, не мала такого гуртового характеру. Її салон скристалізувався довкола вмирущого, довкола того, хто тоді, як він уже виписався, вискочив майже одразу з мороку невідомости й здобув ореол гучної слави. Берґоттом зачитувалися. Цілі дні його виставляла в себе напоказ пані Сванн і все шепотіла на вушко якомусь цабе: «Я побалакаю з ним, він напише для вас статтю». А втім, письменник ще мав снагу написати статтю і навіть одноактівку для пані Сванн. Тепер він одною ногою стояв у могилі, але почувався не так зле, як тоді, коли приїздив питати про бабусине здоров’я. Бо гострі болі змусили його дотримуватися дієти. Хвороба — це лікар, якого.ми слухаємося найбільше; доброті та знанню ми вміємо лише обіцяти; стражданню ми коримося.