— «Дарма!» — відповідала Одетта з жалем. Але в її свідомість укарбувалося, що в маркізи де Сент-Еверт не люблять бувати, і почасти це не розминалося з правдою, — і звідси вона висновувала, що сидить на вищому стільці, ніж маркіза де Сент-Еверт, хоча маркіза де Сент-Еверт сиділа на дуже високому стільці, а Одетта — на ніякому.
До неї це не доходило; і хоча всі приятельки дукині Германської подругували з віконтесою д’Арпажон, коли віконтеса запрошувала до себе пані Сванн, Одетта вважала за потрібне виправдуватися: «Я іду до віконтеси д’Арпажон, але здамся вам дуже відсталою, коли скажу: мені буде прикро, якщо про це провідає дукиня Ґермантська (з нею Одетта, зрештою, не була знайома). Чоловіки перебірливі, дізнавшись, що у пані Сванн мало знайомих у світі, заспокоювали себе тим, що вона, мабуть, жінка небуденна, очевидячки — видатна музикантка, і що познайомитися з нею — означає сподобитися вищого світського рангу, як той, що мав би дук, здобувши ступінь доктора наук. Жінок пустограшніх надило до Одетти зовсім інше: дізнавшись, що вона відвідує концерти Колона і називає себе вагнеріанкою, вони звідси виводили, що вона, мабуть, «галабурдниця», і палали бажанням зійтися з нею. Проте свідомі хиткости свого становища, вони боялися осоромитися в очах товариства близькістю з Одеттою і, помічаючи пані Сванн десь на доброчинному концерті, вернули носа: їм, бачте, ніяково перед очима у пані Рош-шуар вклонитися жінці, яка завиграшки може махнути до Байрейта, а це вже казна-що!
Кожна особа, завітавши до когось додому, стає іншою; серед казкових метаморфоз, доконуваних — наче в чарівниць вітальні пані Сванн, маркіз де Бреоте, нагло зростаючи в ціні завдяки відсутності свого звичайного оточення і сяючи вдоволенням від того, що він тут, — оце* мабуть, із такою міною він, передумавши їхати на бал, зачинявся б у себе вдома і, озброївшись окулярами, брався читати «Ревю де Де Монд» — навіть маркіз де Бреоте завдяки тому таємничому ритуалу, якого він нібито дотримувався, візитуючи Одетту, ніби весь переінакшувався. Дорого я дав би, щоб побачити, як змінилася б у цьому новому для неї середовищі дукиня де Монморансі Люксембурзька. Але вона була одною з тих, кому Одетту нізащо б не відрекомендували. Пані де Монморансі, куди доброзичливіша до Оріани, ніж Оріана до неї, дуже здивувала мене, сказавши про дукиню Германську: «Вона водиться з дотепними людьми, всі її люблять, гадаю, якби вона виявила трошки більше завзяття, то, зрештою, створила б свій салон. Але, правда, їй на тому не залежить, вона має рацію: вона щаслива й так без салону, всі горнуться до неї». Тож якщо дукиня Ґермантська не мала салону, то в такому разі, що таке «салон»? Одначе ще більшим дивом, ніж те, яким здивувала мене дукиня де Монморансі, здивував я дукиню Германську, признавшись їй, що люблю бувати у дукині де Монморансі. Оріана обзивала її старою кретинкою. «Зрештою, — казала вона, — я мушу до неї ходити, вона моя тітка, але ви!.. Вона навіть не вміє привабити до себе приємних людей». Дукиня Ґермантська не усвідомлювала, що до приємних людей мені байдуже; коли вона казала: «Салон Арпажон», мені ввижався жовтий мотиль; а коли вона казала: «Салон Сванн» (взимку пані Сванн приймала у себе від шостої до сьомої) — чорний мотиль із засніженими крильми. Хоча цей останній салон вона й за салон не вважала і зроду не переступила б його порогу, проте мені вона ласкаво дозволяла ходити туди — з огляду на «дотепних людей». Але дукиня Люксембурзька!.. Якби я вже «створив» щось, про що пішли б поголоски, вона вирішила б, що трохи снобізму цілком може поєднуватися з талантом. А я розчарував її геть: признався, що до дукині де Монморансі ходжу не на те, щоб (як вона гадала) щось «занотовувати» і «шкіцувати». Зрештою дукиня Ґермантська помилялася не більше, ніж світські повістярі, які, спостерігаючи правдивого чи уявного сноба збоку, безжально розбирають його вчинки, не зазираючи в його душу, коли в ньому розквітає справжня весна громадських змагань. Я сам, пробуючи збагнути, чому мені так подобається відвідувати дукиню де Монморансі, зазнав і собі розчарування. Вона мешкала в Сен-Жерменському передмісті, у старовинному обійсті з безліччю флігелів, відокремлених один від одного садками. Підбрамна статуя — роботи Фальконе — вдавала джерело, звідки, зрештою, текла якась мокреча. Швейцарка, яка сиділа трохи далі, з завжди червоними очима — чи то з горя, чи то внаслідок неврастенії, мігрені або нежиті, — не відповідала на жодне ваше запитання, робила непевний жест — мовляв, ду-киня вдома, а в цей час з її вій до вазона з люби-мене падали — кап, кап — краплі. Мені було приємно дивитися на статую, бо вона нагадувала мені маленького гіпсового садівника в ком-брейському садку, але куди любіше мені було дивитися на великі сходи, вогкі й лункі, де йшли виляски, як на сходах у старих лазнях, розглядаючи сіни, заставлені вазами з цинераріями — синіми на синьому, а найбільше мене тішив бренькіт дзвіночка, достоту такого, як бренькіт дзвіночка в покоях Евлалії. Цей бренькіт надпоривав мене, але передавати свої враження дукині де Монморансі здавалося мені нечемним, тож вона бачила, що я весь час ходжу екзальтований, а чому саме — було їй невгадно.