— «Але скажи мені, ти ж знаєш, адже це неправда, що мертві більше не живуть? Адже це неправда, хай би там що казали: бабуся ж іще жива!» Батько посміхнувся смутно: «Та ні, бачиш, вона ледь тепла, ледь тепла! Як на мене, тобі туди краще не ходити. їй нічого не бракує. В неї там чепурно». — «А вона часто сама?» — «Атож, але так ліпше для неї. Хай вона ліпше ні про що не думає — думи наганяють тугу. Еге ж, думати часто буває важко. Зрештою, знаєш, вона геть-то згасла. Зараз ти дістанеш точні вказівки, як туди попасти, але не уявляю, що ти там робитимеш, та й доглядачка навряд чи до неї пустить». — «Але ж ти знаєш, що я завжди житиму з нею, олені, олені, Франсіс Жамм, виделка». Але я вже переплив назад звивисту похмуру річку, зринув на поверхню, де нам відкривається світ живих, ось чому, хоч я й приказував: «Франсіс Жамм, олені, олені», вервечка цих слів утратила для мене всякий глузд і логіку, які ще хвилину тому були для мене такі ясні і які вже годі було пригадати. Мені було вже невтямки, чому слово «Аяс», щойно сказане батьком, зараз по тому, поза усяким сумнівом, означало: «Гляди не застудись!» Я забув зачинити віконниці, й розбудило мене чи не денне світло. Але мені нестерпно боліло те, що перед моїми очима розстилається море, яке бабуся могла споглядати цілі години; байдужа його краса, яку я бачив знову, насувала гадку про те, що більше його їй не бачити; мені хотілося заткати вуха, щоб не чути його гуку-гомону, променистий розліг хвиль будив у серці відчуття пустки; все, мов алеї та моріжки того парку, де я малим згубив якось бабусю, нібито промовляло мені: «Ми її не бачили», і під круговиною блідого, божистого неба мені все здавалося, наче мене щось гнітить ізго-ри, буцімто мене тиснув величезний синястий дзвін, застуючи обрій, на якому бабуся не з’являлася. Аби більше нічого не бачити, я обернувся до стіни, та — леле! — переді мною була та сама перебірка, що правила нам колись за вранішнього вісника, та перебірка, що, зі слухнянством скрипки віддаючи всі відтінки почуття, несхибно доносила до бабусі мою обаву збудити її, або, як вона вже прокинулася, обаву, що вона мене не почула і що не важиться ворухнутися; а за мить, ніби озив іншого інструмента, заповідала мені її прихід і закликала до спокою. Підступити до тої стіни мені було страшніше, ніж до фортеп’яно, чиї «струни ще бриніли б, дарма що бабуся давно б уже не грала на ньому. Я знав, що можна тепер стукати в стіну, навіть ще голосніше стукати, але що бабусі вже нічим не збудити, що я не почую ніякого відгуку, що бабуся вже не прийде. І якщо наша душа безсмертна, я просив у Бога про одне: хай він дозволить мені легенько стукнути тричі в стіну — бабуся впізнає мій стук серед тисячі інших і відгукнеться стуком, мовляв: «Не хвилюйся, жабенятко, розумію, що тобі нетерпець, але я вже йду» — і хай він дозволить мені залишатися з нею цілу вічність, яка для нас обох не здалася б задовгою.
Директор прийшов спитати, чи не хочу я спуститися вниз. Про всяк випадок він пильнував мого «примістя» в їдальні. Не побачивши мене там, стурбувався: чи не вернулися до мене, як торік, напади ядухи. Він мав надію, що, мабуть, це в мене чи не від «почервіння горлового» і коли так, то проти нього помічний, як він чув, «екваліпт».
Він передав мені цидулку від Альбертини. Цього року вона до Бальбека не вибиралась, але плани в неї змінилися, і ось уже три дні вона живе не в самім Бальбеку, а в сусідстві, за десять хвилин трамвайної їзди. Боючись, що я здорожуся, вона першого вечора утрималася від зустрічі, але питала мене, коли я зможу її прийняти. Я поцікавився, чи вона приходила сама, поцікавився не з тим, щоб її побачити, а з тим, щоб уникнути побачення. «Авжеж, сама, — відповів директор. — їй хочеться аж-аж побачитися з вами, якщо ви, звісно, не від того. От побачите, — підсумував він, — ви тут для всіх будете як знахідка, бий мене грім!» Але я волів нікого не бачити.
А проте вчора, по приїзді, я відчув, як мене розморило приємне життя на морському курорті. Той самий ліфтер, мовчазний, але вже не з погорди, а з пошани, рум’яний на радощах, двигнув свою машину. Підносячись уздовж сторчового слупу, я знову пролинув крізь те, що колись було для мене таємницею незнайомого готелю, де на свіжоприбулого туриста без підмоги й без престижу кожний давній пожилець дорогою назад до свого номера, кожна панянка, спускаючись обідати, кожна покоївка, ідучи химерно покрученим коридором, чи там молода американка, сходячи вечеряти з компаньйонкою, кидають погляд, де він не прочитає нічого такого, чого б йому праглося. А цим разом, навпаки, я дознавав лінивої втіхи, піднімаючись ліфтом у знайомому готелі, де я почувався як удома, де я ще раз проробив те, що завжди треба робити, що вимагає не більше часу, не більше зусиль, ніж звести повіки, а саме — вдмухнув у речі близьку тобі душу замість їхньої власної, лячної для тебе душі. «Чи доведеться тепер, — питав я себе, не здогадуючись, що мене чекає різкий перепад душевного стану, — тулятися по нових і нових готелях, де треба обідати вперше, де звичка ще не встигла повбивати устрашливих драконів, які на кожному поверсі, на кожному порозі оберігають чиєсь зачакловане життя, де я муситиму підступати до невідомих жінок, які у люксусових готелях, у казино, на пляжах гуртуються, наче поліпи, у великі колонії й живуть спільними інтересами?»