Щодо скорботи, зарівно глибокої, як материна, то мені випало її пізнати (про це ще піде мова) згодом, а не тепер, і не так, як я собі уявляв. А проте, мов актор, який мав би знати свою ролю і давно вже готуватися до виходу за лаштунками, але який являється в останню мить і, лише разок прочитавши текст, примудряється, кидаючи репліку, це приховати, щоб глядач і гадки не мав, ніби він спізнився, моя печаль, ще зовсім свіжа, допомогла мені по прибутті матері озватися до неї так, ніби ця печаль уже давня. Одначе матір подумала, що пробудилася вона (це було, зрештою, не так), коли я знову побачив місця, де побував колись-то з бабусею. Отоді я вперше — хай мій біль проти болю моєї матері й був нічим, а все ж він відкривав мені очі — з жахом усвідомив собі, як вона побивається. Вперше до мене дійшло, що цей мертвий безслізний погляд (саме через цей погляд Франсуаза мало співчувала мамі), постійний у неї після бабусиної кончини, приковувало до себе неприступне розумові провалля між спогадом і небуттям. І хоча вона досі носила чорну вуалетку, причепурена тільки для подорожі в нові краї, власне, тут мене ще дужче вразила зміна, що зайшла в ній. Мало сказати, що вона втратила всяку веселість, усохла, обернена у скам’янілий образ благання, вона наче боялася надто поривчастим рухом, надто гучним голосом зневажити свою незживну муку. Але ось що найбільше вразило мене: коли вона, у пальті з крепом, вступила до мого покою, мені примарилося — в Парижі вона такого враження не справляла, — що переді мною не мати, а бабуся. Як у королівських і герцогських родинах син після смерти їхньої голови прибирає його титул і син з дука Орлеанського, принца Таренського або принца де Лома робиться французьким королем, дуком де ла Тремуєм чи дуком Ґермантським, так часто правом спадкоємства іншого порядку, закоріненого глибше, мертвий хапає живого, і живий стає його спадкоємцем, подібним до нього, продовжувачем його урваного життя. Може, велике горе, яким була для такої дочки, як моя мама, смерть її матері, лише передчасно розкриває шкаралущу лялечки, прискорює метаморфозу, і якби не цей злам, коли істота, яку ми носимо в собі, минає етапи і перескакує через цілі періоди, вона, та істота, все одно з’явилася б, але пізніше. Може, жаль по тій, кого вже не стало, криє якусь сугестію, і ця сугестія надає нашим рисам зародкової подібности до небіжчиці, а надто накладає заборону на наші найяскравіші індивідуальні властивості (у моєї матері такими були здоровий глузд і успадкована нею від батька жартівлива життєрадісність), яким ми не боялися, поки була жива кохана істота, давати волю і які врівноважували ціхи, успадковані нами від неї. Скоро ця істота вмирає, нам стає соромно бути іншими, ми подивляємо лише те, що було в ній, що було і в нас самих, хоча з чужорідними домішками, і що відтепер захопить нас цілком.
І, власне, в такому сенсі (а зовсім не в тому розпливчастому і фальшивому сенсі, який зазвичай у це вкладається) можна стверджувати, що смерть не марна, що померлий і далі впливає на нас. Впливає навіть дужче, ніж живий, оскільки достеменну реальність ми визначаємо лише інтелектом, оскільки вона є точкою прикладання наших розумових змагань, а отже, по-справжньому ми знаємо лише те, що мусимо відтворювати думкою, лише те, що криється за буденщиною...
Зрештою в цьому культі жалю за нашими небіжчиками ми хвалебники всього, що вони кохали. Мати не могла розлучитися не тільки з бабусиною торбинкою, тепер для неї дорожчою, ніж коли б та була обсаджена шафірами й діамантами, з її муфтою, з усіма її строями, які ще дужче підкреслювали подібність між ними, але навіть із томиками пані де Севіньє, які бабуся завжди брала з собою і які мати не обміняла б і на рукописний примірник цих листів. Колись вона жартувала з бабусі, що та в кожному листі до неї неодмінно наводить якусь фразу пані де Севіньє або пані де Босержан. У всіх трьох листах, одержаних мною від мами перед її поїздкою до Бальбека, вона цитувала пані де Севіньє, буцімто ці три листи писала до мене не вона, а бабуся до неї. Мамі захотілося вийти на мол, щоб оглянути цей пляж, про який бабуся згадувала їй у кожному листі. Я бачив з вікна, як вона, з парасолем своєї матері в руці, вся в чорному, побожно шурхала по піску, який топтали перед нею кохані стопи, йшла ніби на пошуки потопельниці, яку могли винести на берег хвилі. Щоб їй не обідати самій, я вкупі з нею зійшов до їдальні. Голова суду і вдова по старшині попросили мене рекомендувати їх їй. Дуже чутлива до всього, якось дотичного до бабусі, вона була зворушена тим, що сказав їй голова, і потім завжди згадувала про нього з удячністю, а те, що вдова по старшині не заїкнулася про небіжчицю ані словом, заболіло її й обурило. Насправді бабуся мало обходила як голову суду, так і вдову. Обоє вони, кожне по-своєму, спочутливими словами і мовчанкою, хоча моя мати і бачила в них велику різницю, віддавали нашу звичайнісіньку байдужість до покійників. Але мені здається, що моїй матері потеплішало на душі від моїх слів, бо я несамохіть вилив у них дещицю свого болю. Маму мій біль міг тільки врадувати (попри її ніжну любов до мене), як і все, завдяки чому бабуся жила в серцях людей. На узмор’ї мати пропадала так, як пропадала бабуся; читала її улюблені книги: «Мемуари» пані де Босержан і «Листи» пані де Севіньє. Вона, як і всі ми, не зносила, коли пані де Севіньє називали «дотепною маркізою», а Лафонтена «добрягою». Та коли в листах траплялося звертання: «Доню моя», в ушах її лунав материн голос.