їй не повелося: під час цих прогулянок, коли їй хотілося цілковитої самоти, на неї надибала одна комбрейська дама в гурті дочок. Здається, звали її пані Пусен. Але ми їй дали прізвисько «Якої ти заспіваєш», бо вона завжди остерігала доньку від напастей, які можна собі напитати, приказуючи повсякчас одне й те саме, — так, скажімо, якщо донька терла собі око, вона кидала: «Дивись, роз’ятриш — якої тоді заспіваєш». Мамі вона ще здалеку заходилася повільно й скорботно бити чолом, не тим, що аж так співчувала в горі, а тим, що її вишколено вклонятися. У Комбре вона самотіла серед величезного саду, і все їй здавалося не досить ніжним, ось чому вона мала звичку вживати пестливих слів, ба навіть пестливих власних імен. їй здавалося, ніби називати «ложкою» те срібне начиння, яким вона розливала свої сиропи, надто грубо, і вона казала «ложечка»; вона вважала за образу для солодкопівця Телемака вимовляти його прізвище твердо: «Фенелон»[11], як вимовляв його я — вимовляв з повним знанням справи (моїм-бо улюбленим другом був найрозумніший, найдобріший, наймиліший хлопець, незабутній для всіх, хто лише його знав: Бертран де Фенелон), і вона завше цідила: «Фенелонь» — їй хотілося пом’якшити закінчення. Зять пані Пусен, не таке ніжне телятко, чиє прізвище вискочило у мене з голови, колишній комбрейський нотар, обчистив якось касу, і з його вини мій вуйко, між іншим, утратив кругленьку суму. Проте більшість комбрейців підтримували добрі стосунки з іншими членами цієї сім’ї, і збайдужіння не сталося, всі тільки уболівали над пані Пусен. Гостей вона не приймала, але кожен, хто проходив біля її саду, приставав, подивляючи його тінявість, не в змозі розрізнити там ще щось, окрім ряснолисту. Пані Пусен не заважала нам у Бальбеку; я спіткав там її тільки раз, саме коли вона казала доньці, що кусала нігті; «От,як почнеться в тебе ко-стоїда, побачимо, якої ти заспіваєш».
Поки мама читала в березі, я сидів у кімнаті. Пригадував собі останні дні бабусиного життя і все пов’язане з ними, згадував, як стояли отвором надвірні двері, коли бабуся виходила зі мною на останню свою прогулянку. На противагу цьому всьому, решта світу здавалася мені якоюсь примарною — так його затруювала моя сердечна мука. Зрештою мати витягла мене, щоб пройтися. Але наче вітер, проти якого годі борюкатися, мене зупиняло що-крок, не даючи йти далі, щось забуте мною в обрисі казино чи вулиці, якою я першого вечора, в очікуванні бабусі, добувся до пам’ятника Дюге-Труену; я дивився під ноги, щоб нічого не бачити довкола. Трохи підбадьоривши себе, я повернув до готелю, де, як я знав, хоч би скільки довелося ждати, я не знайду бабусі, як не знайшов її колись, першого вечора по прибутті. Я вийшов зі своєї кімнати вперше, тож багато хто зі служби, якої я ще не бачив, лупав на мене очима. На готельному порозі молодий посильний, угледівши мене, скинув кашкета й зараз же його надів. Я гадав, що Еме, як він висловлювався, дав йому «нагінку», щоб той ставився до мене поштиво. Аж це укмітив, що посильний скинув кашкета й перед іншим прибульцем. Уся штука була в тім, що цей молодик тільки й умів робити в житті, що скидати й надівати кашкета, зате виходило це в нього хвацько. Зрозумівши, що ні до чого іншого він не голінний, а тут — віртуоз, посильний вправ-лявся в цьому мистецтві якнайчастіше, чим зажив мовчазної, але безперечної прихильности клієнтів і здобув велику симпатію швейцара, бо швейцар був зобов’язаний вербувати посильних, та поки йому не трапився цей рідкісний птах, усіх найнятих на службу через тиждень доводилося гнати, на превеликий подив Еме. «Але ж від них нічого не вимагається, будь гречним» та й уже — яка ж тут труднація?» — запитував він. А втім, директорові ще хотілося, щоб посильні мали «показовий» вигляд, — очевидно, він плутав «показовий» і «показний». Вигляд травника за готелем змінився: з’явилися квітники, екзотичний кущ пропав, пропав і посильний, що колись декорував собою вхід до готелю гнучкою стеблиною свого стану та незвичним кольором волосся. Він поїхав з польською графинею, яка взяла його за секретаря, — тут він уступив у слід двом старшим своїм братам та сестрі-друкарці, яких умкнули з готелю, зачаровані ними, люди різних народів і обох статей. Зостався лише молодший брат: на нього ніхто не злакомився, бо він зизував. Він радощами радів, коли польська графиня і ласкавці інших його братів та сестри зупинялися в бальбецькому готелі. Він заздрив братам, але кохав їх, і, поки вони жили в Бальбеку, виказував їм теплі братерські почуття. Хіба абатиса Фонтевро не кидала черниць, щоб поділяти гостину, яку Людовік XIV офірував другій Монтемар, її сестрі, а своїй коханці пані де Монтеспан? Посильний жив у Бальбеці перший рік; мене він ще не знав, але чув, як старші його товариші звертаються до мене: «Пане такий-то», і з першої миті наслідував їх, утішаючись цим непомалу — чи то через те, що так він показував свою обізнаність із особою, очевидно, відомою, чи то від свідомости, що дотримується певної установи, і хоча ще п’ять хвилин тому він не мав про неї жодної тями, але підкорятися їй вважав за свій обов’язок. Я цілком розумів, що такий величезний пишний готель декого міг просто зачарувати. Він височів, наче театр, і знизу догори його оживляли численні фігуранти. Хоча постоялець був ніби якийсь глядач, а проте він повсякчас брав участь у виставі, і не так, як у деяких театрах, де актори спілкуються з публікою в залі для глядачів, — ні, тут життя глядача немовби точилося серед пишної краси сцени. До готелю повертався тенісист у білому фланелевому строї, а придверник, щоб вручити йому поипу, вбирався п синю ліврею зі срібними галунами. Якщо тенісистові не хотілося братися сходами, він однаково уникав спілкування з акторами, бо біля нього поставав такий самий пишно вбраний ліфтер і давав розгін машині. По коридорах поверхів розливалися скрадливі струмочки покоївок та дівчат-побігунок, вродли-виць-поморянок, схожих на учасниць панафінських свят на фризі, в чиї покійчики охотники до «субреток» пробиралися вигадливими манівцями. Внизу верховодили каваліри і робили з готелю — були то переважно геть-то зелені нероби-службовці — таку собі юдейсько-християнську трагедію, вбиваючи її в плоть і розігруючи без кінця-краю. Ось чому, дивлячись на них, я бубонів Расінові вірші, але, звісно, не ті, що пригадалися мені у принцеси Германської, коли пан де Вогубер, балакаючи з бароном де Шарлюсом, дивився на молодих секретарів посольства, а інші, цього разу не з «Естер», а з «Аталії»: починаючи від хола, або, як казали у XVIII столітті, від портика, шикувалося, надто в годину підвечірка, «квітуче плем’я» молодих посильних, подібних до юних ізраїльтян у Расінових хорах. Проте мені не віриться, щоб бодай хтось із них зміг відповісти навіть так само безладно, як відповів Йодай на запитання Аталії, звернене до інфанта: «Що робиш ти, дитя?», бо вони не робили нічого. У кращому разі, якби у кожного з них спитали, як питала стара цариця:
11
Прустів приятель, полеглий на бойовиську на початку великої війни. Багато його симпатичних рис уділено в образі Сен-Лу. (Прим, перекладача.)