А всі ці люди, в цьому місці збиті.
Що роблять тут вони?
— він міг би відповісти:
За пишними обрядами дивлюся І сам пишаюсь.
Вряди-годи якийсь юний фігурант підходив до значнішої особи, відтак прекрасний ефеб повертався до хору, і, якщо потім не западала хвилинна споглядальна пауза, всі фігуранти знову сплітали свої рухи, безцільні, поштиві, показові, щоденні. Адже вони, викохані «здаля від світу», відпускні з храму лише в «недільні дні», ченцювали, як левити в «Аталії», і, дивлячись на цей «пахолків вірних рій», що виконували дійство перед сходами, вкритими пишними килимами, я несамохіть дивувався: куди я вступаю — до бальбецького Ґранд-отелю чи до храму Соломонового?
Я подався просто до свого покою. Мої думки незмінно верталися до останніх днів бабусі, до тих мук, які я переживав з новою силою, бо вкладав у них щось іще болючіше, ніж страждання іншої людини: наші нестерпні жалі; коли ми, як нам уявляється, лише відтворюємо біль коханої істоти, наше бідкання перевеличус його; але, можливо, воно й ближче до правди, ніж уявлення про біль у тих, хто його зазнає і від кого прихована вся жура їхнього власного життя, яку добре бачить жалість і над якою вона так побивається. Проте новий порив мого уболівання був би дужчий за бабусині муки, аби я знав тоді те, чого ще довго не відатиму, — те, що бабуся напередодні кончини, на хвилину опритомнівши і переконавшись, що мене поблизу немає, взяла маму за руку і припала до неї смажними устами. «Прощавай, донечко, прощавай навік», — промовила вона. І може, в той спогад і вперла свої нерухомі очі моя мати. Потім до мене йочали повертатися спомини відрадніші. Вона—моя бабуся, а я їй онук. Вирази її обличчя ніби написано мовою, зрозумілою мені одному; вона для мене все, інші люди існують лише остільки, оскільки дотичні до неї, залежно від того що вона про них скаже; та ба, наші стосунки були короткі, а отже, випадкові. Вона вже не знає мене, я не побачу її більше ніколи. Ми не були створені лише одне для одного, вона мені чужа. Саме цю чужу на світлині Сен-Лу я оце й роздивлявся. Спіткавши Альбертину, мама, зворушена тим, як тепло відгукувалася Альбертина про бабусю і про мене, налягала, щоб я побачився з нею. Я призначив їй зустріч. Попередив директора, щоб той попросив її почекати в салоні. Він заявив, що знає її віддавна, і її і її подружок, що він знав їх задовго перед тим, як вони «облюдніли», але що він має жаль до них, бо вони не дуже хвалять готель. Очевидно, вони дівахи не «освітлені», сказати б так. Якщо тільки на них не наклепали. Я зразу здогадався, що «облюдніли» директор ужив замість «вилюдніли». Очікуючи, коли треба буде зійти до Аль-бертини, я вдивлявся, наче в малюнок, який ми так довго розглядаємо, що, зрештою, перестаємо його бачити, у фотографію зроблену Сен-Лу, і тут я подумав знову: «Це бабуся, а я її онук»