Потім я якось наважився і велів передати Альбертині, що прийму її небавом. Бо якось ранком, дочасно спечним, гамір гульливої дітвори, жартівливі крики літників, вигуки газетярів викресали мені вогнистими лініями, перехресними пломінцями сквар-ний пляж, який скроплювали, накочуючись по черзі, своєю свіжістю легкі брижі; звуки симфонічної оркестри зливалися з водяним хлюпотом, посиленим бринінням скрипок, таке було враження, що то бринить заблуканий над морем бджолиний рій. Мені зараз же закортіло знову почути Альбертинин сміх, побачи-ти її приятельок, тих дівчат; які жили в моїй пам’яті злиті водно з неодмінним бальбецьким шармом, з місцевою флорою; і я постановив послати з Франсуазою слівце до Альбертини, просячи її прийти на тому тижні, а поки я снував цю думку, море кожним ніжним шульпотінням кришталевого свого пришибу обгортало мелодію, чиї фрази були нібито відрубні одна від одної, чисто тобі янголята з лютнями, що на шпилях італійських соборів здіймаються між баранцями синього порфиру й пінявого яспису. Але того дня, коли Альбертина прийшла, знову занегодилося, постуденіло, до того ж я не мав нагоди почути її сміх: вона була в злому гуморі. «У цьому році в Бальбеку страшна нудьга, — похвалилася вона мені. — Довго я тут не всиджу. Бачте, я завітала сюди на Великдень, це вже понад місяць! Я сама як перст. З нуди можна повіситися». Саме передощило, небо мінилося на очах, але мені, коли я провів Альбертину до Епервіля (бо Альбертина, як вона висловилася, «гасала» між цим надбережним містечком, де була вілла пані Бонтан, та Енкарвілем, де вона була «на пансіоні» в родичів Розамунди), мені все-таки закортіло пройтися, і я рушив у напрямку гостинця, кудою їздила карета маркізи де Вільпарізіс, коли ми вибиралися з бабусею на прогулянку; калюжі, блискучі під сонцем, яке ще не осушило їх, утворювали правдиве багнисько, і я згадав про бабусю: вона не вміла ходити по болоту, щоб не задрипатися. Вибравшись на шлях, я зрадів великою радістю. Там, де ми бачили з бабусею в серпні тільки листя і, сказати б, яблуневе риштування, нині, як оком сягнути, квітли в нечуваній пишноті яблуні; ноги у них грузли в болоті, а самі вони вичепурилися в бальові строї і нітрохи не боялися забрьохати, найпишніший, який тільки буває, рожевий шовк, вилискував на сонці; морська далечінь правила яблуням нібито за другий план, як ото на японських ритовинах; коли я зводив голову до неба, що світило крізь яблуневий квіт яскравою, аж різало в очах, блакиттю, яблуневий квіт ніби розсувався, щоб показати глиб цього раю. Під цим лазуровим склепінням від кволого, але студеного вітерця ледь погойдувалися рожеві суцвіття. На гілля злітали синички, недбало перескакували з квітки на квітку, було таке враження, мовби всю цю живу красу штучно створив якийсь аматор екзотики і примхливого поєднання барв. Але ця краса зворушувала до сліз, бо, хоч би якого ефекту витонченої штуки вона сягала, чулося, що вона не штучна, що яблуні стоять у щирому полі, мов ті хлопи на гостинці французькому. Аж це проміння сонця змінилося промінням дощу; це проміння посмугувало даль і накинуло на шерег яблунь сіру свою сіть. Але яблуні, як і раніше, вивищували свою квітучу рожеву красу під уже крижаним вітром і тучним дощем: стояла весна.
Розділ другий
Альбертинині таємниці. —Дівчата, яких вона бачить у дзеркалі. — Невідома дама. — Ліфтер. — Маркіза де Камбремер. — Утіхи пана Ниссіма Бернара. — Перший шкіц дивацької вдачі Мореля. — Барон де Шарлюс обідає у Вердюренів.
Побоюючись, як би втіха від цієї самотньої прогулянки не пригасила мого спогаду про бабусю, я підживлював його, думаючи про те, які душевні катуші вона перетерпіла; на мій поклик ця гризота намагалася загніздитися в моїм серці, вона вганяла в нього величезні палі, але моє серденько, мабуть, було замале, мені було несила нести в собі таку велику скруху, моя увага тікала від мене саме тоді, коли туга поставала вся заново, і склепіння її обвалювалось, ще не зійшовшись, як падають, не встигнувши вивершити арки, хвилі.
А проте вже з самих моїх снів я міг би дізнатися, що скорбота, посіяна в мені бабусиною смертю, маліє, бо в цих сновидіннях її вже не так тяжко гнітило моє уявлення про її небуття. Вона досі ввижалася мені недужою, але на шляху до одужання, їй велося краще. Коли ж вона нагадувала про свої муки, я замикав їй уста поцілунками і запевняв, що нині вона здоровісінька. Мені хотілося довести скептикам, що смерть насправді лишень виліковна хвороба. Ось тільки тої щедрої щирости, якою так славилася бабуся, за нею я більше не помічав. Слова її були лише млявою, смиренною відповіддю на мої слова, простим їхнім відлунням; сама бабуся була лише тінню моєї думки.