Я повернувся до себе в кімнату, але я був тут не сам. Я почув, як хтось із м’яким туше грає п’єси Шумана. Зазвичай нам трапляється пересичувати навіть тих, кого ми найбільше кохаємо, смутком чи нервовістю, що плине з нас. Але ні одна жива істота не може нам так перевернути душу, як неживий предмет: рояль.
Альбертина попрохала мене занотувати ті дати, коли вона мала відлучатися, їдучи до своїх приятельок, і продиктувала мені їхні адреси — на той випадок, якби я потребував її якогось вечора, бо всі приятельки жили неподалік. Тож вона була ніби обплетена живими гірляндами, і, щоб дістатися до неї, мені доводилося переходити від одної дівчини до другої. Грішний, не одна з її подружок — я не кохав ще Альбертини — дарувала мені на пляжі хвилинну втіху. Тих юних зичливих пляжниць, як тоді мені здавалося, було негурт. Та ось недавно вони мені згадалися, ще й поіменно. Я полічив, що за один той сезон убогої ласки мене сподобило дванадцятеро. Аж це зринуло ще одне ім’я — виходить, тринадцятеро. Я зупинився на цьому числі з якоюсь дитинною жорстокістю. Лишенько, нараз стукнула мені думка, я ж бо забув першу, Альбертину, ту, кого вже нема! Вона була чотирнадцятою.