Назавтра я дістав від Альбертини листа, де вона писала мені, що тільки зараз вернулася, що моя цидулка її вже не застала, але ввечері вона, з мого дозволу, прийде зі мною зустрітися, і в словах її листа, як і в тих, що вона сказала мені колись по телефону, я ніби відчув зажиті нею розкоші, відчув присутність тих людей, яким вона віддала перевагу наді мною. Ще раз усього мене охопила болісна цікавість узнати те, чим вона жила, потаємне почуття кохання, яке завжди з нами, і на хвильку мені здалося, ніби воно прихилить мене до Альбертини, але воно тільки стрепенулося — не скресло, і останні його відголоски завмерли, перш ніж воно рушило з місця.
Під час мого першого перебування в Бальбеку я, — може, так само, як і Андре, — не розкусив Альбертининої вдачі. Я гадав, ніби вона вітрогонка, і не знав, чи зможуть усі наші благання втримати її і не пустити на garden-party, змусити її відмовитися від прогулянки на віслюках чи від пікніку. Під час другого мого приїзду в мене заронилася підозра, що її вітрогонство — личина, garden-party — ширма, а може, й просто вигадка. В різних формах виявлялося одне й те саме (я мовлю лише про те, що було мені видно крізь шкло, шкло не таке вже й прозоре, а що відбувалося за шклом насправді — Бог його знає). Альбертина освідчується мені, клянучись найпалкішими любовними клятвами. Потім зиркає на годинника — їй треба їхати в Енфревіль до однієї дами, яка нібито приймає гостей о п’ятій щодня. Мене катує підозра, та ще й нездужається, і я прошу, благаю Альбертину побути зі мною. Ні, це неможливо (де там, вона має лише п’ять хвилин часу), бо ця не дуже гостинна, образлива і, як запевняє сама Альбертина, пренудна дама розсердиться. «Але ж можна й пропустити візиту». — «Ні, тітка вчила мене, що гречність над усе». — «Але ж ви при мені так часто бували неґречні». — «Тут зовсім не те: дама на мене образиться і накрутить тітку. А в нас із тіткою і так нещирі стосунки. Тітці залежить на тому, щоб я бодай раз її одвідала». — «Але ж вона приймає щодня». Відчуваючи, що «замололася», Альбертина висуває інший довід. «Авжеж, щодня. Але сьогодні я вмовилася зустрітися там із моїми подругами. Мені буде не так нудно». — «Альбертино! Якщо ви боїтеся, як би вам не було там нудно, і все-таки наважуєтеся кидати мене самого, хворого і нещасного, виходить, ви волієте даму і подружок від мене?» — «Що там буде нудно — мене це зовсім не обходить. Я задля подруг. Я відвезу їх додому кабріолетом. Інакше вони там застрягнуть». Я зауважив Альбертині, що потяги з Енфревіля ходять до десятої вечора. «Це правда, але, бачте, може, нас попросять залишитися обідати. Господиня дуже гостинна». — «Ну, то відмовтеся». — «Тітка і за це на мене озлиться». — «Ну, то пообідайте і верніться десятигодинним». — «Замало часу». — «Тоді годі й думати, щоб обідати в місті: ви не встигаєте на свій потяг. Д знаєте що, Альбертино, все можна зробити дуже просто. Я відчуваю, що на повітрі поздоровшаю; якщо не можна відчепитися від цієї дами, я одвезу вас до Енфревіля. Не бійтеся, я не дійду до Вежі Єлизавети (вілла тієї дами), я не побачу ні дами, ані подруг». Альбертина була ошелешена. Голос їй порвався. Вона сказала, що морські купанки їй протипоказані. «Вам, може, не хочеться, щоб я вас проводжав?»
— «Як ви можете таке говорити! Ви ж самі знаєте, що гуляти з вами — для мене втіха над усе». Альбертина зробила рвучкий поворот кругом. «Якщо ми з вами вирушимо на прогулянку, — сказала вона, — то чому б нам не податися на другу сторону від Бальбека? Разом би пообідали. Як би це було гарно! Адже там куди мальовничіше. Від Енфревіля мене нуда пориває, як зрештою й від усіх оцих дір, так званих зелених затишків». — «Але ж приятелька вашої тітки буде дусатися, якщо ви її не навідаєте».
— «Передусається!» — «Ні, ні, не треба сердити людей». — «Та вона й не зауважить, вона приймає щодня; потраплю я до неї завтра, позавтрьому, за тиждень, за два — байдуже». — «А ваші подруги?» — «О, вони стільки разів мене підводили. Тепер моя черга». — «Але там, куди ви мене кличете, потяги після дев’ятої не ходять». — «То й що? До дев’ятої — це чудово! А потім — ніколи не треба клопотатися, чим ви доберетеся додому. Завше знайдеться якийсь візок, ровер, у крайньому разі — на батьківських». — «Завше знайдеться! Яка ви метка, Альбертино! На Енфревільській стороні, де станційка йде за станційкою, — так, там знайдеться. Але на тамтій стороні... — то вже інша річ».
— «Навіть на тій стороні. Присягаюсь, я привезу вас назад цілим-здоровим». Я відчував, що Альбертина ради мене відмовляється від чогось такого, про що вже мала умову і що від мене приховувала, а ще я відчував, що хтось залишиться біля розбитого корита, як міг залишитися допіру я. Побачивши, що її бажання нездійсненне, скоро я збирався супроводжувати її, вона все переграла. Знала, що потім можна буде відігратися. Бо як усі жінки, які живуть, розриваючись на частини, мала безпрограшне козиряччя: підозріливість і ревнощі. Не намагалася їх, звичайно, підсичувати, навпаки. Але в закоханих вуха завжди нашорошені, щоб виявити чиюсь брехню. Альбертина, не краща за інших, знала з досвіду (не здогадуючись, що завдячує це ревнощам), що той, кого вона одного вечора зрадила, повернеться до неї. Незнайомець, до якого вона не прийде на побачення задля мене, буде сохнути, але через те ще дужче покохає її (Альбертина не уловлювала цієї причини) і, щоб не мучитися, приповзе до неї сам — я теж би приповз. Але я не мав охоти завдавати їй прикрощів, пнутися зі шкури, ступати на страшну стежку розшуків, на стежку до краю винахідливого, невсипущого нагляду. «Ні, Альбертино, я не хочу псувати вам утіхи, їдьте собі до вашої ен-фревільської дами чи навіть до того, хто криється під цим цсев-до, — мені все одно. Я не поїду з вами з однієї-однісінької причини: вам цього не хочеться, прогулянка, яку ви відбули б зі мною, не та, про яку ви мріяли, і ось доказ: ви разів зо п’ять, як не більше, суперечили самі собі, навіть того не помічаючи». Бідолашна Альбертина вирішила, що суперечності, яких вона не помітила, мали якусь вагу, і злякалася. Вона гаразд не знала, на чому засипалася. «Цілком можливо, що я собі суперечила. Я від морського повітря зовсім чманію. Називаю не ті імена». І тут (мені було ясно, що вона не збирається вдаватися до ніжних запевнень, щоб я їй повірив), тільки-но я почув підвердження того, що мені невиразно мрілося, мені знов заболіло, як від рани. «Ну що ж, хай буде так, я їду, — трагічним тоном промовила вона, але не втрималася — зиркнула на годинника, аби побачити, чи не спізнюється вона десь-інде: адже я вже перестав вимагати провести вечір зі мною. — Ви злюка. Я все міняю, щоб провести з вами славний вечір, а ви коверзуєте та ще й завдаєте мені брехню. Таким жорстоким зі мною ви не були ще зроду. Море буде моїм гробом. Я більше вас не побачу. (Серце у мене так і тенькнуло при цих словах, хоча я був певен, що вона повернеться до мене завтра ж, і так воно й сталося.) Утоплюся, кинуся в воду». — «Як Сафо». — «Ще одна зневага: ви сумніваєтеся не лише в моїх словах, а й у моїх учинках». — «Ба ні, ясочко, я сказав це без задньої думки, присягаюсь вам, адже ви знаєте, що Сафо кинулася у море». — «Ні, ні, у вас немає ніякої довіри до мене». Глянувши на годинника, вона побачила, що вже лишається якихось кілька хвилин часу; боючись провалити побачення, Альбертина в поспіху сяк-так зі мною попрощалася (за що перепросила, явившись до мене назавтра: напевне, того дня та особа не була вільна) і гайнула геть із розпачливим криком: «Прощавайте назавше!» 1 може, вона й справді була в розпачі. Бо, знаючи краще за мене, що вона зараз робить, суворіша й водночас поблажливіша до себе, ніж я до неї, Альбертина все-таки, може, боялася, чи захочу я її бачити після такого розлучення? Адже вона, як мені здавалося, дорожилася мною так, що та, друга особа, мала ревнувати її ще дужче за мене.