и. Не сплинуло й десяти хвилин, як прибіг геть засапаний ліфтер і звернувся до мене: «Маркіза де Камбремер приїхала, щоб побачити ясного пана. Я піднімався нагору, шукав у читальні, але ніде не знайшов ясного пана. На щастя, мені спало на думку заглянути на пляж». Не встиг він це доповісти, як я побачив, що до мене простує вкупі з синовою і якимсь вельми церемонним паном маркіза. Очевидно, вона поверталася з якогось вранішнього рауту або чаювання десь неподалік, угинаючись не під тягарем літ, а під вагою безлічі коштовних витребеньок, якими себе обвішала, бо вважала, що поштивіше з огляду на велике панство й гоноровитіше для її стану отак узолотитися: хай усі бачать, що вона «убрана як на весілля». Власне, саме цього «десанту» Камбремерів у готелі так боялася моя бабуся, коли утаювала від Леґрандена, що ми вибираємося до Бальбека. Тоді мама сміялася з її страхів перед такою неймовірною, як на неї, подією. Але така подія все ж нарешті зайшла, але іншим побитом і без Леґранденової участи. «Можна мені залишитися? Я вам не заважаю? — спитала мене Альбертина (на її очах ще бриніли сльози, викликані моєю брутальністю; я вдав, ніби не помічаю їх, хоча душа моя раділа). — Мені треба вам дещо сказати». На перуку маркізи де Камбремер був надітий абияк капелюшок із перами, увінчаний ще й шафіровою шпилькою, ніби герб, який треба просто носити, та й край і то байдуже де герб, гожість якогого умовна, а нерухомість необов’язкова. Попри спеку зацна дама була в горностаєвому палантині, накинутому на гагатову мантилью, схожу на далматику, — коротше, вбралася з огляду не на температуру повітря чи пору року, а на характер церемоніалу. А на грудях у маркізи де Камбремер висіла на ланцюжку, ніби наперсний хрест, геральдична баронська корона. Незнайомий пан був славетний паризький адвокат, шляхетського роду, — він приїхав на три дні в гості до Камбремерів. Він був із тих людей, які, наламавши руку в своєму ремеслі, починають трохи зневажати свій фах і можуть кинути, скажімо, таку репліку: «Знаю, що я добрий оборонець, а так, то й боронити мені вже нецікаво» — або: «Мені вже нецікаво оперувати; знаю й так, що оперую добре». Люди розумні, артисти, вони бачать, що їхній досвід, підпертий гучним успіхом, осяває їх ореолом «інтеліґентности», «артизму», який визнають за ними колеги і якому вони завдячують якийсь елементарний смак і вибагливість. Вони починають кохатися в малярстві хай і не великого, та все ж яскравого маляра і витрачають на купівлю його полотен немалу дещицю своїх прибутків. Приятель Камбремерів, людина лагідна, хоч у вухо бгай, уподобав малярство Ле Сідане-ра. Він любив книжки, але не тих письменників, хто майстерно володів пером, а белетристів. Цей дилетант потерпав лише від однієї прикрої вади: він сипав загальниками, такими, наприклад, як «почасти», — подібні слівця надавали предметові його балачки якоїсь значущости й заразом недомовлености. Маркіза де Камбремер сказала мені, що обіцяла Роберові де Сен-Лу одвіда-ти мене, і от, скориставшися з підвечірка, влаштованого її друзями поблизу Бальбека, махнула сюди. «Ви знаєте, що небавом він має заявитися сюди на кілька днів? Його вуйко Шарлюс відпочиває тут у своєї кузини, дукині Люксембурзької; де Сен-Лу зустрінеться з тіткою, а заодно заїде і до свого полку, — там його дуже люблять і дуже цінують. До нас часто заходять офіцери і всі до одного підносять його до небес. Зробіть нам таку ласку: завітайте до нас обидва у Фетерн». Я відрекомендував маркізі Альбертину та її приятельок. Маркіза де Камбремер познайомила нас зі своєю синовою. Синова завжди поводилася стримано з замешканими під Фетерном худопахолками, яких хоч-не-хоч візитувала, і холодна була до них із побоювання, як би не опростатися, але, вітаючися зі мною, привітно всміхнулася, заспокоєна і врадувана тим, що бачить перед собою приятеля Робера де Сен-Лу, тим паче, що Сен-Лу, битий у світській дипломатії більше, ніж до цього признавався, запевнив її, ніби я на короткій стопі з Ґермантами. Бо пані де Камбремер молодша, на відміну від своєї свекрухи, знала дві геть-то різні форми гречности. Якби мене відрекомендував їй її брат Легранден, то щодо мене вона виявила б першу ґречність, суху й нестерпну. Але для приятеля Ґермантів вона не могла напастися усмішок. У готелі найзручніше місце для прийняття гостей була читальня, де колись мені було так страшно і куди я нині входив по десять разів денно, а виходив, коли хотів, почуваючи себе цілковитим паном, подібно до тих не вельми небезпечних божевільців, які так давно уже в божевільні, що лікар довіряє їм ключа. Отож-бо я запропонував маркізі де Камбремер пройти до читальні. У читальні я нині вже не розгублювався, вона нічим мене не чарувала — фізіономії речей міняються в наших очах, як фізіономії людей,