— ось чому я запросив туди маркізу без найменшого хвилювання. Але маркіза воліла зостатися надворі, і ми посідали на готельній терасі. Тут я знайшов томик пані де Севіньє, який мама спохвату забула, тікаючи від моїх гостей. Так само як бабуся, коли та цуралася навали сторонніх, вона з побоювання, що не зможе вирватися, як її оточать, умикала, тільки литки блищали, і ми з батьком завжди з неї збиткувалися. Маркіза де Камбремер тримала в руці, разом із ручкою парасольки, гаптовані ворки, торбинку, розшитий золотом гаман із вишневими шнурами та мереживний носовичок. Бувши нею, я поскладав би все те на стілець, але я відчував, що просити її розлучитися з цими клей-нодами, що надавали такої пишноти їй пастирському об’їздові, її світському священнодійству, — і непристойно, і даремно. Ми дивилися на тихе море, по якому урозкид плавали білими квітами чайки. Знизившись до «середнього регістру», до якого опускає нас світська розмова, а заодно і хіть сподобатися, — але не з допомогою наших достотніх переваг, невідомих нам самим, а з допомогою того, що, як нам здається, має припасти до душі нашим співрозмовникам, — я несамохіть заговорив із пані де Камбре-мер у дусі її брата. «В їхній нерухомості й білоті є щось від латаття», — сказав я про чайок. Справді, чайки здавалися безживними познаками для хвиль, а хвилі, напливаючи й гойдаючи їх, за контрастом, ніби набували свідомости, перетворювалися на живі істоти. Маркіза-вдова не могла намилуватися чудовим краєвидом на море в нас у Бальбеку і заздрила мені; в Ла-Рас-пельєр (де вона, зрештою, не жила цього року) вона бачила море лише здалеку. Вона мала дві особливості, пов’язані з її схилянням перед мистецтвом (надто — перед музикою) та з тим, що маркіза була неповнозуба. Щоразу, як вона забалакувала про Прекрасне, в неї, як у звірів під час тічки, починалася гіперсе-креція слинних залоз: у кутиках беззубого рота в старої дами з вусиками над верхньою губою набігали краплі, яким там не місце. Вона миттю їх ковтала з глибоким зітханням, ніби відсапуючись. Якщо мова йшла про якусь божественну музику, вона в екстазі піднімала руки і виголошувала загальники, старанно жуючи губами і при потребі гугнявлячи. Досі мені не спадало, що з банального бальбецького пляжу розгортається «чудовий краєвид на море», але нехитрі слова маркізи де Камбремер змінили моє ставлення до цього ландшафту. Натомість я похвалився маркізі про незрівнянну картину, що відкривалася очам з Ла-Распельєр, розташованої на чолопку пагорба, з її великої вітальні з двома коминками, один рядок вікон якої виходив на море, що леліло крізь листя аж кінець саду, а другий — на долину, я завжди чув похвалу. «Який ви милий і як це гарно сказано: море леліє крізь листя! Краєвид і справді урочий, достоту... віяло». І з глибокого зітхання, викликаного потребою утримати слину й осушити вуса, я зрозумів, що комплімент щирий. А маркіза з дому Легранден сиділа холодна, показуючи зневагу, щоправда, не до моїх слів, а до слів своєї свекрухи. Зрештою вона не тільки гордувала напрямом її думок, а й уболівала над її люб’язністю, побоюючись, що в інших може скластися недостатньо висока думка про Камбремерів. «А яка гарна назва! — додав я. — Мене завжди цікавить походження назв». — «Походження цієї назви я можу вам пояснити, — лагідно відгукнулася старша дама. — Це родинна садиба моєї бабусі Арашпель: рід Арашпель не панського ложа, це просто хороший і давезний провінційний рід». — «Тобто як не панського ложа? — обурено впала в слово синова. — У соборі в Байє зображення його герба забирає весь вітраж, а в Авранші, в головній церкві, є родинна гробниця. Якщо у вас викликають цікавість ці старосвітські назви, — додала вона, — то ви спізнилися на рік. Ми добилися переведення до парафії Крікто, попри всі труднощі, пов’язані з переміною єпархії, священика з того краю, де я маю обійстя, це неблизький світ, із Комбре; там добрий пастир став неврастеніком. На жаль, морське повітря людям такого похилого віку, як він, не допомагає: він зробився ще більшим неврастеніком і повернувся до Комбре. Коли він був нашим сусідою, то перетрусив усі старовинні грамоти і зрештою написав не позбавлену цікавости книжечку про місцеві назви. Помалу-малу він дібрав смаку в цій роботі й тепер останні свої роки віддає великій розвідці про Комбре та його околиці. Я пришлю вам його книжчину про околиці Фетерна. Це правдивий труд ченця-бенедиктинця. Ви прочитаєте в ньому багато цікавого про нашу стару Распельєр, яку моя свекруха не вельми жалує». — «Хай би там що, в цьому році Ла-Распельєр уже не наша і мені не належить, — озвалася Камбре-мер-старша. — Але в мене таке враження, що в вас живе художник; вам треба б малювати, і я така рада була б показати вам Фетерн — він куди кращий за Ла-Распельєр!» Бо відтоді як Кам-бремери здали цю посілість Вердюренам, його панівна розполо-га нараз перестала їм здаватися тим, чим була стільки років, утратила свою перевагу перед іншими поблизькими посілостями, перевагу в тім, що звідти розгортався краєвид і на море, і на долину; натомість вони раптово — і з таким запізненням! — зауважили ту невигоду, що для того, щоб приїхати чи від’їхати, щоразу доводилося підніматися чи спускатися. Коротше, маркіза де Камбремер, мабуть, винайняла Ла-Распельєр не так задля примноження зисків, як тим, що хотіла дати відпочинок коням. І казала, яка вона щаслива через те, що в Фетерні море в неї завжди перед очима, людина, яка упростяж стількох років (до того ж вона забувала, що літникувала два місяці в Фетерні) бачила море завжди згори й ніби в панорамі. «Я відкриваю для себе море на старість, — мовила маркіза, — і як я ним тішуся! Для мене це така радість! Я винайняла б Ла-Распельєр задармо, аби тільки могти мешкати в Фетерні».