«Вернімося до чогось цікавішого, — озвалася Леґранденова сестра, — вона називала стару маркізу «мама», але з роками зверталася до неї дедалі шорсткіше. — От ви згадали латаття. Ви, звісно, знаєте, збаночки Клода Моне? Оце геній! Вони хвилюють мене тому, бо в комбрейських околицях, де, як я вам казала, я маю маєтки...» Але про Комбре вона воліла не дуже розводитися. «О, то, мабуть, цикл, про який нам розповідав Ельстір, чи не найбільший сучасний маляр!» — вигукнула Альбертина, яка досі не пускала пари з уст. «Зразу видно, що мадмуазель кохається в мистецтві!» — скрикнула маркіза де Камбремер і з глибоким зітханням ковтнула слину. «Даруйте, що я волію Ла Сіда-нера», — сказав, усміхаючися з міною знавця, адвокат. А що він сам цінував Ельстірові «зухвальства» чи знав, що їх цінували колись, то додав: «Ельстір має хист, навіть ходив у поступовцях, але потім, не знаю чому, став пасти задніх і змарнував життя». Камбремер-синова згодилася з думкою адвоката про Ельстіра, але, на превелику досаду свого гостя, поставила на одну дошку з Ле Сіданером Моне. Не можна сказати, що Камбремер-молод-ша була дурна, але напрям її думок, що так і вискакували в неї з голови, мені здавався якимсь яловим. Сонце саме сідало, чайки були нині жовті, як латаття на іншій картині з того самого циклу Моне. Я сказав, що знаю цей цикл, і (наслідуючи, як і раніше, манеру говорити її брата, чиє ім’я я все не зважувався назвати) висловив жаль, що її не було тут учора, бо о цій порі вона могла б помилуватися пуссенівським освітленням. Якби якийсь нормандський полупанок, що не знав Ґермантів, сказав пані Легран-ден-Камбремер, що їй належало приїхати вчора, вона, запевне, прибрала б міни гордої урази. Зате я міг би виказувати щодо неї більше панібратства, а вона так би й зоставалася лагідною, хоч до рани прикладай; того спечного погідного пообіддя я міг досхочу ласувати медом цього великого медяника, на який пані Камбремер-молодша оберталася так рідко і який цього разу замінив птифури, що ними я забув почастувати гостей. Проте імення Пуссена, не вплинувши на привітність світської жінки, викликало відсіч з боку естетки. Почувши це ім’я, вона шістьма наворотами, майже без інтервалів, цмокаючи язиком, як це роблять, аби покарати дитину за те, що вона штукарить й аби вона більше не штукарила, промовила: «На Бога, обік такого маляра, як Моне, найщирішого генія, не ставте банального нездари — старигана Пуссена! Я скажу вам без обрізків, що для мене він квачомаз, та ще й квачомаз-зануда! Хоч ріжте мене, а я відмовляюся назвати це малярством. Моне, Дега, Мане — оце художники! Але ось що цікаво, — тягла вона, втопивши допитливий і захоплений зір кудись у простору, де витала її думка, — ось що цікаво: раніше я більше захоплювалася Мане. Я й нині люблю Мане — та і як його не любити! — але все ж даю перед Моне. Ох, ці його собори!» Вона докладно й горливо викладала мені еволюцію власного смаку. І відчувалося, що для неї стадії його розвитку такі самі важливі, як різні манери самого Моне. Зрештою для мене не було нічого почесного в тім, що вона виливала мені своє захоплення, бо навіть у товаристві найзачуханішої провінціалки вона вже за п’ять хвилин відкривала всі шлюзи своїх вражень. Коли якась шляхтянка з Авранша, незугарна відрізнити Вагнера від Моцарта, говорила при маркізі де Камб-ремер: «За час нашого перебування в Парижі не було ніяких цікавих новинок; якось ми завітали до Комічної Опери, ставили «Пе-леаса і Мелісанду» — це якийсь жах!», маркіза де Камбремер кипіла, їй хотілося крикнути: «Навпаки, це маленький шедевр», хотілося «стятися». Можливо, ця комбрейська звичка перейшла до неї від сестер моєї бабусі, які називали це «стати до бою за правду» і які любили обіди, де їм щотижня доводилося відбороняти своїх богів від філістерів. Маркіза де Камбремер любила «розігнати кров», «заїдаючись» через мистецтво, як інші заїдаються через політику. Вона заступалася за Дебюссі, як заступалася б за свою приятельку, якій закидали б гріховодство. А проте мусила б вона розуміти, що, кажучи: «Ба ні, це маленький шедевр», вона не могла в особи, яку ставила на місце, зразу піднести її естетичну планку на такий рівень, де вони дійшли б спільного знаменника без довгої суперечки між собою. «Доведеться спитати у Ле Сіданера, як він оцінює Пуссена, — сказав, звернувшись до мене, адвокат. — Він потаємник, мовкун, та все-таки я його виверну як рукавичку».