людей постає на основі забуття колишніх; але зараз розум мій переконував, що я можу безбоязно дивитися в лице прийдешньому життю, яке розведе мене назавжди з близькими, приреченими на забуття, власне, цією обітницею забуття він ніби хотів потішити мене, а мене від цього поймала безнадія. Зрештою не могло такого бути, щоб після звершення розлуки наше серце не зазнало на собі дії неболющого зілля звички, але до останньої миті йому болітиме. І страх перед майбутнім, яке не дозволить нам зустрічатися й розмовляти з тими, кого любимо, — а побачення з ними — це для нас найбільша радість, — страх перед майбутнім замість розвіюватися зростатиме, коли ми подумаємо, що біль розлуки обтяжить ще й те, що зараз видається нам ще жорстокішим: знечулення до болю втрати, збайдужіння до нього; бо тоді зміниться вже наше «я», ми не лише перестанемо відчувати чар наших батьків, нашої коханки, наших приятелш, а й нашу любов до них, її буде з м'ясом видерто з нашого серця, куди вона так уросла, і ми вподобаємо жити розлученими з ними, хоч зараз сама думка про розлуку нас жахає; отож-бо, це буде наша найсправжнісінька смерть, смерть, щоправда, з наступним воскресінням, але воскреснемо ми вже в іншому «я», до закоханості в яке годі піднестися рокованим на загибель первням колишнього «я». Адже це вони — навіть найхирніші з них, як от мимовільне прихилля до розмірів, до повітря покоїв, — бентежаться й обурюються, зчиняють заколот, у якому треба бачити таємний, незграйний, відчутний, достеменний спосіб опору смерті, тривалого, розпачливого й щоденного опору частковому й поступовому вмиранню, бо саме таке вмирання раз у раз утереблюється в одміряний нам вік, щохвилини шматує наше «я» на клапті, і на цих трупах розмножуються нові клітини. І в такої нервової натури, як я (себто, в кого провідники, нерви, зле виконують свої функції: не переймають у дорозі до свідомости, а, навпаки, залюбки пропускають виразні, промовисті, незліченні, болісні скарги найзнедоленіших частинок мого «я», які мають зникнути), тривожний неспокій, який я відчував перед незнайомою й зависокою стелею, був лише обуренням незжитої прихильности до стелі звичної й низької. Безперечно, прихильність ця зникне, її заступить інша (отак смерть у супрязі з новим життям проробить під іменем Звички свою роботу); та поки не відмерла, прихильність щовечора катуватиметься, і надто катувалася вона першого вечора, перед лицем уже доконаного майбутнього, де місця їй уже не знайшлося; вона баламутилася, вона мордувала мене зойком своїх нарікань щоразу, як мій погляд, не в змозі відвернутися від того, що його ранило, силкувався спочити на підміненій стелі. Зате завтра вранці! — коли служник збудив мене і приніс літепла, поки я вбирався, марно порпаючись у куфрі в пошуках потрібних речей, яка то була радість, коли вже думаючи про втіху сніданку й прогулянки, я побачив у вікні та в усіх шибочках книжкових шаф, ніби в ілюмінаторах корабельної каюти, яскраво освітлену площину моря, наполовину занурену в тінь, обмежену тонкою і рухливою світляною лінією, і ловити очима, як хвилі, одна по одній, плигають, наче ті стрибуни з трампліна! Щохвилини, тримаючи в руці цупко накрохмалений рушник зі знаком готелю, і даремно силкуючись витертися досуха, я підступав до вікна і знову позирав на безкраїй, сліпучий і гострий розліг та на сніжисті гриви валів з латками гладенького прозірчастого смарагду, а ті, з добросердою люттю і по-лев'ячому насупившись, усе нарощували й перекочували свої лави, що на них вигравало безликою усмішкою сонце. Вікно, до якого я потім підходив щоранку, нагадувало віконце диліжанса, де ми спали і тепер хочемо подивитися, відступило чи подаленіло за ніч пожадане гірське пасмо — тут ці пагорби моря, перш ніж, підтанцьовуючи, вернутися до нас, можуть відринути так далеко, що їхні перші гребені я часто бачив за довгою піщаною стрілкою в прозорій, маревній і синястій далечині, наче льодовики на задньому плані тосканських примітивістів. Іноді сонце сміялося близесенько від мене на хвилях такої самої ніжної зелені, яку зберігають альпійські луки (в горах, де сонце перекочується тут і там, наче велет, готовий веселенько, вистрибом, збігти вниз по їхньому узбіччю), не так завдяки вогкому ґрунтові, як завдяки рухливому течиву світла. Адже у тій щербині, яку берег і хвилі проломлюють у світі, власне, на те, щоб пропускати крізь щербину і нагромаджувати у світі світло, саме воно, це світло, залежно від того звідки воно, простежене нашим оком, падає, саме воно перетасовує й колотить морські бугри. Залежно від освітлення міняється наше ставлення до якогось місця, перед нами постають нові мінливі цілі, достоту як після щасливо відбутої тривалої мандрівки. Вранці, коли сонце сходило за готелем, освітлюючи піщані відмілини аж до першого морського пасма, воно буцімто відслонювало переді мною протилежний схил моря і заохочувало рушити обкружною дорогою свого проміння і не сходячи з місця здійснити багату на розмаїті враження подорож найпрекраснішими місцинами мінливого краєвиду часу. І тут-таки спозаранку сонце веселим перстом показувало мені в далечині на блакитні верхів'я моря, не позначені на жодній мапі, а потім, сп'янівши від своєї чарівної прохідки лункою і хаотичною поверхнею їхніх баранців та лавин, воно приходило ховатися од вітру до мене в покої, барложилося на пом'ятій постелі й сипало свої клейноди на мокрий умивальник та в розщібнутий куфер, де своїм сяйвом і викличною розкішшю посилювало враження якогось неладу. Та ба! Через годину, коли ми снідали у великій їдальні й зі шкіряного міху цитрини вичавлювали золотаві краплі на камбалу, від якої незабаром залишалися на тарілках лише пір'ясті, дзвінкі, мов 'цитра, султани кісток, бабуся побивалася, що ми не годні ловити благодатного повіву морського вітру, відгороджені прозорим, але зачиненим вікном від пляжу, зате вікно, наче якась вітрина, розгортало широкий краєвид узмор'я, причому в нього тислося все небо, від чого блакить обарвлювала вікна, а білі піднебесні хмарини скидалися на скляні бульки на шибках. Навіявши собі, що я сиджу «край молу» або в «будуарі», як сказано у Бодлера, я питав себе, чи не є його «на морі сонце гра», — таке несхоже на вечоровий промінь, що танцює золотою змійкою по хисткій гладіні, — те саме сонце, від якого море горить, наче топаз, від якого воно починає грати, шумувати, робитися молочно-білим, мов пиво, мов піняве дійво, тоді як вряди-годи по ньому гуляють великі блакитні тіні, гнані якимсь божеством, яке розважається, переміщаючи в небі дзеркало? На жаль, не лише зовнішнім виглядом різнилася від комбрейської «зали», повернутої вікнами на будинки навпроти, бальбецька їдальня, нага, повна сонця, зеленого, як вода у басейні, їдальня, всього за кілька метрів од якої прибій і ясний день мурували, наче перед небесним виталищем, нездоланний і рухомий замковий вал зі смарагду й золота. У Комбре, там нас усі знали, а тому ніхто мене не обходив. На морських купаннях не знаєш і своїх сусідів. Я ще не вматерів і був дуже вражливий, ось чому я не міг позбутися бажання подобатися людям, здобувати їхні серця. Я не мав шляхетнішої властивости — байдужости, з якою світська людина ставилася б і до людей, які снідають за табльдотом, і до юнаків та дівчат, які гуляють по надбережжі. Щодо мене, то я, побачивши їх, страждав, що не можу ходити з ними на екскурсії; але я страждав би ще більше, якби бабуся, зовсім не зв'язана світськими умовностями й стурбована лише моїм здоров'ям, звернулася до них із принизливим для мене проханням узяти на прогулянку й мене. Байдуже, чи вони входили в якесь незрозуміле приміщення, чи виходили звідти, тримаючи в руках ракетки, і рушали до тенісного корту, а чи сідали на коней, які топтали своїми копитами моє серце, я дивився на них із пожадливою цікавістю, бачачи їх у сліпучому світлі пляжу, що спотворював усі соціальні взаємини; я стежив за всіма їхніми порухами завдяки прозорості тієї широкої скляної стіни, крізь яку вливалося стільки світла. Але стіна перепиняла доступ вітру, а це, на бабусину думку, було неподобство, і вона, не зносячи думки, що я просиджу бодай годину без живлющого повітря, нишком відчинила вікно, і по всій їдальні разом порозліталися аркушики меню, газети, вуалетки й кашкети трапезників; а вона сама, підбадьорювана живим духом неба, стояла, спокійна й усміхнена, як свята Бландина, під зливою образ, які, посилюючи в мені враження самотности й смутку, гуртували проти нас погордливих, розчухраних і розлючених туристів.