О цій порі можна було бачити трьох добродіїв у смокінгах, які чекали на даму, і незабаром, майже завжди у новій сукні й шарфі, добраних на смак її коханця, дама виходила з ліфта, який вона викликала на свій поверх, як із пуделка на іграшки. І вся четвірка, вважаючи, що насаджене у Бальбеку міжнародне диво природи — Ґранд-отель — спомагає радше розквіт пишноти, ніж куховарства, сідала до карети і їхала обідати за півмилі до відомого ресторанчика і там проводила з кухарем цілу нараду щодо меню та щодо того, як це все зрихтувати. Обсаджений яблунями бальбецький шлях був для них лише відстанню, яку треба було проїхати, — у вечірній темряві їм здавалося, ніби він майже такий, як той, що веде від їхнього паризького помешкання до Англійської кав'ярні чи до «Тур д'Аржану»[128], — проїхати з тим, щоб потрапити до дуже чепурного ресторанчика, де друзі багатого молодика заздритимуть йому, що в нього така коханка, вбрана як на весілля, у шарфі, що майорів перед цією маленькою громадкою, наче запашна м'яка заслона, і відокремлював їх од світу.
Аби ж то я був такий, як ці люди, — я не знав би неспокою. Мене цікавило, якої вони про мене думки; мені хотілося, щоб про мене знав чолов'яга з низьким чолом, чолов'яга з очима, вбраними в шори маловірства і виховання, місцевий магнат, швагер нашого Леграндена, — іноді він наїжджав до Бальбека, у неділю проводив разом з дружиною garden-party,[129] і тоді готель безлюднів, бо одного чи двох пожильців він запрошував на ці свята, а інші, щоб ніхто не подумав, ніби їх не запрошено, вирушали на далекі прохідки. До речі, при першій його з'яві у готелі персонал, який щойно прибув із Лазурового берега і не знав його, зустрів його нерадо. Що він не мав на собі фланелевої пари — то був ще невеликий гріх, але, необізнаний з готельними правилами, він, вступивши до холу, де було жіноцтво, за старосвітським французьким звичаєм скинув капелюх ще на порозі, і директор на відповідь навіть не торкнувся свого капелюха, гадаючи, що це якийсь полупанок, як він казав, «з низоти». Тільки пані нотарева пройнялася симпатією до нового прибульця, від якого тхнуло пахом тривіяльного гонору, притаманним людям комільфо, і заявила з непомильною проникливістю і великим апломбом особи, якій відомі всі тайнощі леманського великопанства, що в ньому відчувається людина украй тонка, з добрими манерами, на голову вища за всіх бальбекців, та ще й, як на неї, неприступна — думка, якої вона дотримувалась, аж поки до нього доступилася сама. Сприятлива опінія про Легранденового шваґра склалася у неї, мабуть, через його непоказну зовнішність, у якій не було нічого такого, що наганяло б страх, а може, через те, що з якихось масонських ознак вона вгадала в цьому шляхтичі-фермері з замашками церковника свого однодумника — клерикала.