На превеликий жаль, ніхто так не замикався у своєму окремішньому світі, як моя бабуся. Вона не те що гордувала б мною, вона просто не зрозуміла б мене, якби дізналася, що мене обходить чужа думка, що я цікавлюся тими, кого вона навіть не помічала, для неї було як з очей, так і з думки; я не смів признатися їй, що якби ці самі люди бачили, що вона розмовляє з маркізою де Вільпарізіс, то мене б це дуже врадувало: я-бо відчував, що маркіза дуже шанована в готелі і що її приязнь піднесла б нас в очах пана де Стермар'ї. Не те щоб я залічував бабусину приятельку до аристократії; надто я вже звик до її прізвища, з яким освоїлися мої вуха, перш ніж над ним задумалася свідомість, коли в дитинстві я чув, як його називали у домі; а титул лише робив його своєрідним — так робиться своєрідним рідкісне ім'я, і так само це діється з вуличними назвами: вулиця Лорда Байрона, як і всім відома і така сіра вулиця Рошешвуар чи вулиця Ґрамона, нітрохи не аристократичніші, ніж вулиця Леонса Рено чи Іполита Леба. Маркіза де Вільпарізіс вбачалася мені особою з якогось окремішнього світу не більше, ніж її кузен Ман-Ма-гон, котрий і собі, як поглянути, не дуже різнився ні від пана Карно, як і він сам, президента Республіки, ані від Распайля, чию світлину Франсуаза купила разом зі світлиною Пія IX. Бабуся дотримувалася тієї засади, що подорожні знайомства ні до чого, що на море їздять не на те, щоб бачитися з людьми, що на це часу більш ніж досить у Парижі, що всі ці церемонії й антимонії забирають дорогоцінний час, і ми бездарно гаємо його, замість пропадати цілі дні на повітрі, на воді. Вважаючи для себе за зручніше припускати, що цей погляд поділяють усі і тому давні друзі цілком можуть, спіткавшись випадково в одному готелі, гратися у взаємне інкогніто, бабуся, як тільки директор назвав ім'я Вільпарізіс, відвернулася і вдала, ніби не помічає маркізи, а маркіза, збагнувши, що бабуся не хоче, щоб вона її впізнала, кинула погляд кудись у простір. Маркіза де Вільпарізіс пішла геть, а я зостався у своїй самотині — так розбиті корабляни раптом загледять якесь судно, але судно, не спиняючись, даленіє.
Маркіза обідала в їдальні, але її столик був на другому кінці. Вона не знала нікого з тих, хто зупинився в готелі і хто тут бував, не була знайома навіть із паном де Камбремером; справді, він їй не вклонявся, я це зауважив того дня, коли він з дружиною прийшов снідати на запросини старшини адвокатів, а старшина, не тямлячись від того, що за столом із ним такий високий гість, цурався своїх постійних друзяк і лише здалеку моргав їм, буцім натякаючи на таку історичну подію, але делікатно, щоб вони бачили, куди це він стриже, і не здумали підійти.
— А ви, я бачу, дуже любите шикувати, ви людина з шиком, — сказала йому ввечері суддиха.
— З шиком? Чому? — спитав старшина з награним подивом, але не дуже криючися з радістю. — Це через моїх гостей? — кинув він, відчуваючи, що більше не зможе грати роль прикидька. — Який-бо шик у тім, щоб запросити приятелів на сніданок? Снідати десь же їм треба!
— Тим-бо й ба, що шик! Адже то були де Камбремери, еге ж? Я їх миттю впізнала! Вона маркіза. Стеменнісінька. Не жіночого коліна.
— О, це жінка дуже проста, чарівна, зовсім не кривляка. Я думав, ви підійдете, звертався до вас на мигах… я б вас відрекомендував! — провадив він, легкою іронією замалюючи щедроту своєї послужливосте, як той Артаксеркс, коли він мовить Естер[132]: «То що мені — віддать тобі півцарства?»