— Де там, де там, ми, як скромнесенькі фіялочки, любимо затінок.
— Ну й даремно, ручаюсь вам, — заперечив старшина, смілішаючи, коли небезпека минулася. — Вони б вас не з'їли. Ну що, зганяємо безика?
— Та ми з дорогою душею, просто ми боялися й пропонувати, адже ви тепер чалитеся до маркіз!
— Годі-бо вам! Це звичайнісінькі люди. Стривайте! Завтра я в них обідаю. Хочете поїхати замість мене? Я це від щирого серця. Далебі, мені краще залишитись тут.
— Що ви, що ви… Мене тоді розстрижуть як реакціонера! — вигукнув голова, регочучи до сліз над власним жартом. — Але ж пан теж буває у Фетерні? — звернувся він з запитанням до нотаря.
— Ет, я лише у неділю, тільки через поріг, одразу і за поріг. І в мене вони не снідають, як у старшини адвокатів.
Пана де Стермар'ї того дня у Бальбеку не було, на превеликий жаль старшини. Але він не без лукавства звернувся до метрдотеля:
— Еме! Ви можете сказати панові де Стермар'ї, що до цієї їдальні заходять ще й інші вельможі. Ви бачили, як зі мною сьогодні снідав йогомосць? Маленькі вусики, військова виправка? Ге? Ну так ось, це маркіз де Камбремер.
— Справді? Ну, для мене це не дивина!
— Хай пан де Стермар'я знає, що він не один тут титулований. Хай з'їсть. Іноді цим панкам не вадило б хвоста вкрутити. От що, Еме, можете при бажанні нічого йому не повідомляти, я це сказав, щоб дотепніш було, зрештою він і сам усе знає.
А назавтра пан де Стермар'я з огляду на те, що старшина боронив у суді його приятеля, прийшов знайомитися.
— Наші спільні приятелі, де Камбремер, хотіли нас усіх покликати, але дні якось не сходилися для зустрічі, — сказав старшина; як більшість брехунців, він гадав, що ніхто не візьметься з'ясовувати маленьку подробицю, але достатню (в разі, як ви знаєте, що вона розминається з голою правдою) на те, щоб викрити характер людини і викликати до цієї людини вічну недовіру.
Я, як завше, хіба почував себе зараз вільніше (її батько пішов побалакати зі старшиною), дивився на мадемуазель де Стермар'ю. Смілива й завжди гарна незвичність поз, як, скажімо, в ту мить, коли вона, сидячи за столом на злогах, підносила келишок на висоту передрам'я, холодність зненацька пригаслого погляду, родова черствість, яка чулася, ледь замаскована властивими їй переливами, в її голосі, черствість, яка разила мою бабусю, щось на зразок атавістичного стоп-крана, до якого вона вдавалася, висловивши поглядом чи інтонацією свою власну думку, — все змушувало того, хто за нею стежив, думати про предків, од котрих вона успадкувала запеклість, нечуйність, скутість, ніби на ній була вузька сукня, яка їй тисла. Але іскри, що з'являлися в глибу її холодних зіниць, осяяних іноді майже покірною ніжністю, яку всевладна жага тілесних утіх пробуджує в душі найбільшої гордівниці, — і ось вона вже ладна вволяти лиш одну волю — волю чоловіка, здатного її удовольнити, байдуже, хто це, лицедій чи блазень, задля якого вона може кинути й мужа; але змислово рожевий і живий рум'янець, що шарів на білих її щічках і скидався на кармін у сердечках білого вівонського латаття, наче подавали мені надію, що я легко вирву в неї дозвіл зажити з нею смаку поетичного життя, яким жила вона у Бретані, життя, яке вона, чи то тим, що вже цілком освоїлася з ним, чи то через природжену вимогливість, чи то з огиди до убозтва або скнарства батьків, мабуть, не високо ставила, але яке все-таки буяло в її тілі. У мізерних запасах її волі, яку вона одібрала у спадок і яка надавала її личку якоїсь млявости, вона навряд чи могла засягти снаги для опору. А як вона приходила до табльдоту в неодмінному сірому фетровому капелюшку з досить старомодним і претенсійним пером, то здавалася мені особливо зворушливою, і не тим, що капелюшок личив до її сріблясто-рожевої цери, а тим, що робив її ближчою мені, бо я думав тоді, що вона бідна. Батькова присутність змушувала її шануватися, а проте, розглядаючи й класифікуючи людей інакше, ніж її батько, у мені вона, може, бачила не маленький ранг, а стать і вік. Аби пан де Стермар'я якось залишив її в готелі саму чи аби — ще краще! — маркіза де Вільпарізіс підсіла до нашого столу і тим так поліпшила її думку про нас, що я наважився б підійти до неї, то, може, ми перекинулися б кількома словами, призначили побачення, зійшлися б. А якби їй довелося цілий місяць прожити без рідні у своєму романтичному замку, може, ми з нею вдвох гуляли б у надвечір'я, коли рожеві квіточки вересу горять не так яскраво над стемнілою водою, у затінку дубів, об які розбивається гомін хвиль. Укупі ми обійшли б цей острів, сповнений для мене особливих чарів, бо на ньому минали будні мадемуазель де Стермар'ї і його завжди берегла її зорова пам'ять. Мені здавалося, ніби я міг по-справжньому посідати її лише там, обійшовши куточки, сповиті стількома її спогадами. То була ніби заслона, яку мій потяг до неї намагався зірвати, заслона, яку природа опускає між жінкою та іншими істотами (з такою самою метою, з якою вона ставить між усіма істотами й найгострішим залассям акт запліднення і з якою змушує комах збирати пилок, перш ніж упитися нектаром) на те, щоб, піддурені надією на повніше посідання, вони заволоділи спершу місцевістю, де вона живе і яка ще дужче розжеврить їхню уяву, ніж жага, хоча сама собою, без допомоги жаги, місцевість навряд щоб їх привернула.