Але мені таки довелося відвести очі від мадемуазель де Стермар'ї, бо, гадаючи, певне, що знайомство зі значною особою, — дія цікава, коротка й цілком самодостатня, — вимагає, щоб добути з неї весь закладений у ній інтерес, лише ручкання та проникливого погляду, і при цьому зовсім не обов'язково ні заводити розмову, ні підтримувати стосунки, її батько уже дав спокій старшині і знов сів напроти доньки, затираючи руки, наче людина, яка оце зробила цінний набуток. А до мого слуху іноді долинав голос старшини: тільки-но збудження від знайомства в ньому вщухло, він заговорив, як звикле, звертаючись до метрдотеля:
— Я ж бо вам не царьок, Еме; ідіть-но лишень до нього. Як вони вам смакують, голово? Як поглянути, ці пструги вельми апетитні, от ми їх і попросимо в Еме. Еме! От ця рибчина, здається, нам підходить. Принесіть-но її нам, Еме, та більше.
Це ім'я Еме не сходило в нього з уст, отож-бо, як він запрошував когось на обід, гість казав йому: «Бачу, ви тут як у себе вдома», і вирішував і собі раз у раз повторювати «Еме», спонукуваний особливою схильністю, в якій є щось від несміливости, вульгарности й глупоти, узятих разом, схильністю декотрих людей гадати, ніби наслідувати в усьому тих, із ким ви спілкуєтеся, це і дотепно й вишукано. Старшина весь час кидав: Еме, Еме, але попри те всміхався, бо хотів показати і своє панібратство з метрдотелем і водночас вищість над ним. А метрдотель щоразу, як лунало його ім'я, усміхався розчуленою й марнославною усмішкою, мовляв, він пишається виявленою йому честю і розуміє жарт.
Я завжди ніяковів на трапезах у великому, завжди перелюдненому ресторані ґранд-отелю, але надто торопів, коли прибував на кілька днів власник (чи там генеральний директор, обраний акціонерами, точно не знаю) не тільки цього готелю, а ще й семи-восьми інших, розкиданих по різних куточках Франції; мандруючи з готелю в готель, він зупинявся в кожному з них на якийсь тиждень. Тоді щовечора, десь на початку вечері, поріг їдальні переступав цей маленький сивий чоловічок з червоним носом, геть-то незворушний і напродиво чемний, якого, мабуть, так само добре знали у Лондоні, як у Монте-Карло, і скрізь вважали за одного з перших готелярів Європи. Одного разу я на хвилинку відгодився з їдальні, а коли, вертаючись, минав його, він уклонився мені, щоб підкреслити, що я його гість, але дуже сухо, і я ніяк не міг доглупатися, чим така сухість спричинена: стриманістю того, хто не забуває, що він за один, чи погордою до мізерного клієнта. Іншим клієнтам, значним, генеральний директор уклонявся не менш сухо, але нижче, спускаючи очі додолу ніби з відтінком соромливого пошанівку, так, буцім здибав на похороні батька небіжчиці або був на виносі святих дарів. Поза тими крижаними й рідкими уклонами він не робив жодного поруху, наче давав наздогад, що його вогненні очі, які немовби вилазили йому з лоба, бачать усе, залагоджують усе, забезпечують під час «ґрандотельського обіду» не лише бездоганність деталей, а й зграйність ансамблю. Він почував себе над режисера, над капельмейстера, він був справжній генералісимус. Він вважав, що досить довести погляд до крайнього зосередження, і все буде відрегульовано, що так виключається найменше недбальство, здатне довести до руйнації, і, перебираючи на себе всю відповідальність, не лише утримувався від жестів, а й не кліпав, скам'янівши від напруги, його очі обіймали і скеровували всю сукупність операцій. Я відчував, що навіть рухи моєї ложки не проходять повз увагу генерального директора, і хоча б він зникав одразу після супу, проведений ним огляд перебивав мені апетит на весь обід. А сам він апетит мав добрячий — це він доводив за сніданком, проходячи до ресторану як звичайний 'їдець і сідаючи за такий самий столик, як усі. Його столик вирізнявся лише одним: поки генеральний директор столувався, другий, завждішній директор, стоячи, весь час щось йому лопотів. Він був підлеглий генерального директора, годив йому як болячці й панічно його боявся. А я не дуже його боявся, надто за сніданком: загублений серед столувальників, він поводився тактовно, як генерал у ресторані, зважаючи на них не більше, ніж на солдатів. А проте, коли портьє, оточений своїми «гонцями», казав мені: «Завтра вранці він їде до Дінара, звідти до Біарріца, а потім до Каннів», — я полегшено зітхав на повні груди.