Мов той стрижій, бачачи, як із достойником, якого він голить з особливою ретельністю, заводить річ щойно прибулий новий клієнт, радіє, розуміючи, що ті люди одного гурту, і, йдучи по мисочку з милом, несамохіть усміхається на думку, що в його закладі, у звичайнісінькій простій голярні, розважаються представники світу, ба навіть аристократи, — так Еме, зрозумівши, що ми давні знайомі маркізи де Вільпарізіс, ішов по полоскальницю для нас, усміхаючись тією самою скромно гордовитою і зумисне стриманою усмішкою, якою всміхається госпося дому, свідома того, коли їй треба відійти від гостей. А ще він скидався на щасливого й розчуленого батька, коли той нишком спостерігає за раюванням жениха і нареченої, які поєднали свої долі у нього за столом. Зрештою обличчя Еме прибирало щасливого виразу щоразу, як при ньому згадувалося ім'я когось титулованого, не те що у Франсуази, її личко хмурніло, а мова ставала суха й уривчаста, коли вона чула: «граф такий-то й такий», і це означало, що вельможність вона шанувала не менше, ніж Еме, а ще більше. Бо Франсуаза мала вдачу, яку вона вважала, помічаючи її в інших, за найбільшу ваду: вона була гордівниця. Вона була не з тієї легкої і добродушної раси, до якої належав Еме. Такі люди відчувають і висловлюють неабияку втіху, коли їм оповідають якийсь гаряченький факс, але ще не поданий на газетних шпальтах. Чого Франсуаза не любила, то це показувати свій подив. При ній можна було сказати, що ерцгерцог Рудольф[133], про існування якого вона і гадки не мала, не вмер, у чому ніхто не сумнівався, а живий, і вона відповіла б: «Авжеж», так переконано, ніби знала про це віддавна. Можливо (оскільки навіть з наших уст, від нас, кого вона шанобливо називала своїми панами і хто її зовсім обламав, вона не могла спокійно чути прізвище вельможі), її родина була заможна, нікому не дивилася в руки, і якщо гідність, з якою це сімейство трималося в селі, могла бути упосліджена, то хіба лишень шляхтою, у якої такий чоловік, як Еме, з дитинства наймитував, а той жив на ласкавому хлібі. Послухати Франсуазу, то маркіза де Вільпарізіс мусила спокутувати те, що вона людина високого роду. Але ж — у Франції принаймні — саме в цьому і виявляється талант великих панів і великих паній і саме це становить єдиний їхній клопіт. Франсуаза, улягаючи звиклій схильності челяді ненастанно пантрувати за стосунками своїх панів з іншими людьми і з окремих спостережень робити іноді хибні висновки, як це роблять люди, спостерігаючи за життям тварин, щокроку виявляла, що нас «нехтують», а виявити це їй було легко, бо вона безтямно любила нас і кохалася в тім, щоб говорити нам щось прикре. Але досить було Франсуазі стеменнісіньким чином ствердити, що маркіза де Вільпарізіс примиляється до нас і примиляється і до неї, як вона вибачала їй маркізтво, а що вона завжди його й шанувала, то почала вирізняти її серед усіх наших знайомих. До того ж, ніхто інший і не пробував так упадати коло нас. Досить було бабусі поцікавитися, яку книжку читає маркіза де Вільпарізіс, або похвалити фрукти, що передала маркізі її приятелька, і за годину лакей підносив нам від неї книжку або овочі. А згодом, коли при зустрічі з нею ми дякували, вона мовби виправдовувалася, пояснюючи, в чому користь від такого приносу: «Це ніякий не шедевр, але газети приносять пізно, треба ж щось читати». Або: «Знаєте, на морі завжди безпечніше мати добрі і тільки добрі овочі».
«Здається, устриці вам не смакують, — сказала маркіза де Вільпарізіс, посилюючи мою нехіть: живе устричне м'ясо бридило мені більше, ніж ослизлість медуз, які каляли мені бальбецький пляж, — а тим часом тутешні устриці чудові! Ага, я скажу покоївці, щоб вона разом з моїми листами прихопила й ваші. Що ви кажете — дочка пише вам щодня? Де ви знаходите стільки тем?» Бабуся промовчала, очевидно, вважала, що відповідати на це запитання нижче її гідности, адже вона знай товкла мамі слова пані де Севіньє: «Тільки я отримаю твого листа, як уже починаю ждати наступного, я живу тільки твоїми листами. Мало хто здатен зрозуміти мене». Я боявся, як би бабуся не застосувала до маркізи де Вільпарізіс фінальної фрази: «Я шукаю цих небагатьох, а інших уникаю». Бабуся, змінюючи розмову, почала хвалити овочі, які маркіза де Вільпарізіс прислала нам напередодні. Овочі й справді були гарні, аж директор, притлумлюючи досаду, викликану тим, що ми не взяли вазочки з узваром, сказав мені: «Я, як і ви, куди ласіший на фрукти, ніж на всякий інший десерт». Бабуся сказала своїй приятельці, що овочі чудові, надто проти тих препоганих фруктів, які звикли подавати в готелі: «Я б не могла, — додала вона, — повторити за пані де Севіньє, що, аби нам заманулося скуштувати поганих овочів, то їх треба було б виписати з Парижа». — «А, кохана пані читає пані де Севіньє! Я з першого ж дня побачила у вас її «Листи». (Маркіза забула, що доти, доки вона не зіткнулась із бабусею в дверях, вона її не помічала.) А вам не здається, що її безнастанна опіка над дочкою дещо пересадна? Вона про це розводиться забагато і тому виглядає нещирою. їй бракує органічносте». Вважаючи суперечку за марну й уникаючи говорити про те, що їй дороге, з особою, нездольною її зрозуміти, бабуся прикрила «Спогади пані де Босержан» своєю торбинкою.
133