Потім вона попрощалася з маркізою де Вільпарізіс і подала нам руку — мовляв, вона не робить різниці між нами та своєю приятелькою, вона з нами на рівній стопі, вона милостива до нас. Але цим разом принцеса поставила нас на драбині живих істот на щабель вище, бо дала відчути бабусі свою рівність із нами в ніжній материнській усмішці, якою ущедряють хлоню, прощаючись із ним як із дорослим. Завдяки диву еволюції, бабуся була вже не качка і не антилопа, а, якщо вжити пестливої мови пані Сванн, бебі. Нарешті, покинувши нас утрьох, принцеса рушила далі по сонячному надбережжі, вигинаючи свій чудовий стан, який, наче гадючка круг ціпочка, вився за нерозгорнутою парасолькою, білою з небесними розводами, якою підпиралася принцеса Люксембурзька. То була моя перша королівська високість, що трапилася на моєму шляху, перша, бо принцеса Матильда поводилася так, що її годі було поставити між високостями. Ще одна високість, як ми побачимо згодом, теж здивує мене своєю ласкою. Одну з одмін прихильности великих панів, добровільних посередників між потужниками і землянами, я звідав на собі другого дня, коли маркіза де Вільпарізіс заявила нам: «Вона у захваті від вас. Це жінка великого розуму, великого серця. Вона не така, як більшість державиць і принцес крови. Це людина з великої літери, — і не тямлячи себе від того, що вона може це нам сказати, додала переконано: — Гадаю, вона буде дуже рада знову зустрітися з вами».
Але того самого ранку, розлучившися з принцесою Люксембурзькою, маркіза де Вільпарізіс здивувала мене ще більше, і це вже виходило за межі ґречносте.
— То ви син діловода міністерства? — спитала вона мене. — Ага, здається, ваш батько премила людина. Зараз він відбуває дуже гарну подорож.
Кілька днів тому ми довідалися з маминого листа, що батько та його супутник, маркіз де Норпуа, згубили багаж.
— Багаж знайшовся, точніше, він і не губився. А було це так, — заходилася оповідати нам маркіза де Вільпарізіс, чомусь обізнана з подробицями цієї поїздки краще, ніж ми. — Оскільки мені відомо, ваш батько повернеться вже наступного тижня і до Альхесіраса, мабуть, уже не поїде. Йому хочеться провести зайвий день у Толедо, бо він великий шанувальник одного з Тіціанових учнів[135], — от вилетіло його ім'я, — а найкраще, що той малював, можна побачити саме там.
Я замислився: яким дивом у ті байдужі окуляри, крізь які маркіза де Вільпарізіс оглядала з досить далеченької відстані суцільну, мікроскопічну, каламутну суєту знайомої їй юрби, було вставлено в тій їхній частині, якою вона дивилася на мого батька, страховинні збільшувальні скельця, здатні так рельєфно і з найменшими подробицями показувати їй усе те, що є в мого батька привабливого, околичності, що змушували його вернутися, його митні клопоти, його пієтет до Ель-Ґреко, і, порушуючи всякі масштаби, являти лише його таким великим серед інших, зовсім маленьких, ніби того Юпітера, якого Ґюстав Моро[136] наділив, малюючи поряд із простою смертною, надприродно високим зростом?
135
136